27.05.2011
Погасла зірка українських музейних ночей


 
Київський музей Булгакова цього року до "Ночі музеїв" не долучився

Українські музеї вперше за останні роки масово відмовилися брати участь у всесвітній акції «Ніч музеїв». Серед причин музейники називають відсутність належної охорони та зацікавлення влади у проведенні подібних акцій.

Лише два із понад ста муніципальних музеїв Києва долучилися цьогоріч до міжнародної акції "Ніч музеїв". Хоча починалося втілення цієї ідеї в Україні досить непогано.

Українські музеї активно долучилися до акції 2008 року й тримали марку три роки поспіль. Чому акцію було настільки масово проігноровано цьогоріч – невідомо. Найчастіше причиною називають відсутність додаткового фінансування з місцевих та державного бюджету, а у випадку з муніципальними музеями Києва – ще й повну відсутність охорони.

Сторожі замість охорони

«У нас є один сторож і він мав би якимось чином реагувати на загрози, застосовувати якусь силу. Бо люди ж буквально розуміють «Ніч у музеї», хоча ми це ставимо в лапки. Працюємо до 01.00, як скрізь, але люди і о другій, і о третій ломляться у музей, вибивають двері, стукають. Це небезпечно», - зізнається директор київського літературно-меморіального музею Михайла Булгакова Людмила Губіанурі. Після трьох років участі в акції музей до неї не долучився, і директор не впевнена, чи робитиме це надалі – до фактору небезпеки додається фінансовий: ідея запросити будь-якого музиканта чи актора на вечір впирається у неспроможність забезпечити йому гонорар чи навіть перевезти інструменти чи орендувати костюми.
За словами Губіанурі, влада не пропонує ентузіастам жодної підтримки – ані додаткових премій, ані навіть додаткового дня відпустки або інших заохочень, що також могло б стимулювати музейників вигадувати і реалізовувати нові ідеї.

Бракує і грошей, і ідей

Саме брак нових ідей називає однією з причин «охолодження» українських музейників до щорічної акції заступник гендиректора Національного художнього музею України Марина Скирда. «Для цього треба довго і ретельно працювати й знаходити в собі творчий потенціал, який міг би якось розкритися під час такого заходу. На поверхні лежить ідея організації якогось театрального дійства, але це часом виглядає трохи по-сирітському, музей починає перетворюватися на якийсь сільський клуб», - каже вона.

Тим не менш, її музей був третім у Києві, що цьогоріч усе ж таки провів акцію – концепцією була «тиха дискотека»: відвідувачі одягали навушники, дивилися виставку й танцювали під запропоновані треки. Скирда каже, що вважає за честь триматися у міжнародному музейному русі й надалі, проте визнає, що акція навряд чи була можлива без невичерпного потенціалу трудового колективу та допомоги партнерів чи спонсорів, а також наявного в музеї меценатського фонду.

До цього додається й значний інтерес українців до подібних акцій. За словами Скирди, цьогоріч до музею прийшло більше людей, аніж сподівалися організатори. Її колега Губіанурі впевнена, що зростання інтересу українців до власних музеїв підсилюється тим, що вони почали частіше їздити за кордон і відвідувати тамтешні музеї. Мовляв, цікаво, «а що ж є у мене в місті?».

Світовий та сусідський досвід

Їздити за кордон і обмінюватися досвідом треба і самим музейникам, які сьогодні, за її словами, такої можливості не мають. «Дуже важливо, щоб була можливість проводити музейні семінари, конференції. По-перше, люди обмінюються досвідом, по-друге, вони слухають, що відбувається. Це було б добре - якби музейники спілкувалися, слухали, не кажучи вже про те, щоб виїжджали і дивилися», - каже вона і запевняє, що лише таким чином українські музеї можна привчити дихати зі світом в унісон. До того ж, Україні варто брати приклад не лише з далеких, але й близьких сусідів, каже Губіанурі і згадує білоруський досвід, який вразив її своїм розмахом та високим рівнем розвитку.

Набагато краще йдуть справи й у столиці Росії – цьогоріч у «Ночі музеїв» взяли участь близько 160 установ, а діставатися до різних точок міста москвичам допомагали спеціально організовані автобусні маршрути.

Автор: Данило Білик
Редактор: Леся Юрченко

11.05.2011

Старт шоу «Євробачення»: фантастичні декорації й коментатори без звуку

На концертному майданчику під час шоу в Дюссельдорфі
Перше шоу цьогорічного пісенного конкурсу «Євробачення» в Дюссельдорфі вразило кількома сенсаціями й сценою. Водночас зазвичай технічно досконалі німецькі організатори змушені виправдовуватися через проблеми зі звуком.

Не встигли у вівторок увечері на першому півфіналі «Євробачення» проспівати свої пісні перший десяток конкурсантів, як раптом телеглядачі в багатьох країнах, зокрема й у Німеччині, залишилися без коментарів своїх ведучих. «Ні, ми ведемо трансляцію не з Казахстану», - пожартував Петер Урбан, постійний коментатор «Євробачення» для німецьких глядачів, коли він продовжив свою роботу, щоправда, вже по телефону.
 
Анна Россінеллі з Швейцарії
Нормальний звук для коментаторів налагодили аж під кінець шоу. А в середу організатори все ще не могли точно сказати, у скількох же точно країнах телеглядачі змушені були слухати коментарі через телефонний зв'язок.

Забагато прогресу?
2011 року таке не повинно траплятися, казав після шоу Петер Урбан. Деякі німецькі експерти «Євробачення» говорять про «монстроподібну помилку» організаторів. Водночас інші вказують на те, що техніка, очевидно, була надсучасною. А для коментаторів вистачило б просто добре випробуваної сучасної. Більшість переконана однак, що на півфіналі в четвер і фіналі в суботу технічні проблеми не повторяться.
 
Виступ Ніни, учасниці від Сербії
Водночас зі звуком на сцені було все гаразд. А від декорацій, проекцій на велетенському LED-екрані та від освітлення на шоу в Дюссельдорфі просто перехоплювало подих як у тисяч глядачів на стадіоні, так і в мільйонів телеглядачів. Остаточною сенсацією першого півфіналу став однак невихід у фінал «Євробачення» представників Норвегії, Туреччини та Вірменії. Цих виконавців багато хто вважав «найгарячішими» претендентами на перемогу на цьогорічному пісенному конкурсі. Чи вийде до фіналу українська співачка Міка Ньютон, стане відомо пізно ввечері в четвер, коли пройде другий півфінал.

Леся Юрченко/dpa, afp
Редактор: Наталя Неділько

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,15068049,00.html

25.04.2011
Чому символом Великодня для німців став заєць



Атрибутами Великодня у Німеччині є не лише крашанки, а й великодній заєць. Звідки взявся цей зайчик, а також яке відношення він має до християнства? Існують різні версії.

У день головного християнського свята до німецьких дітей приходить великодній заєць і приносить розфарбовані крашанки або шоколадні яєчка, які ретельно ховає. Якщо з символічним значенням яйця все зрозуміло, то яке відношення до свята воскресіння Христа має зайчик? Однозначну відповідь навіть нині отримати складно.

На перший погляд, і яйце, і заєць мають пряме відношення до життя і плодючості, тому, цілком логічно, були атрибутами свята весни ще до виникнення християнства, а згодом були просто "адаптовані". Але якщо яйце мало важливе символічне значення у християнській традиції ще у третьому столітті нашої ери, то заєць потрапив до неї відносно пізно, каже  німецький етнограф Ґюнтер Гіршфельдер. "Яйце у багатьох релігіях, зокрема і в християнстві, є символом життя  та воскресіння. Кожному, хто хоча б раз бачив, як вилуплюється пташеня, збагнути цю логіку дуже просто". За словами професора, можливо, ще у 14-му столітті або трохи пізніше відбулася досить таки дивна річ, зокрема, з'явився великодній заєць. Існують різні версії його походження, наприклад, що він просто був запозичений ще з міфології язичництва, адже саме заєць був одним з символів Остари – германської богині весни.

Гіршфельдер наводить іншу версію, пов'язану, зокрема, з труднощами перекладу. У Євангеліях оповідалося про час посту і про одну тварину, назву якої у часи Блаженного Августина було неправильно перекладено, каже етнограф. Ідеться про дамана, ссавця, що зовні чимось віддалено нагадує зайця, але тільки з короткими вухами. "Саме ця тварина через неправильний переклад часів Августина стала зайцем. Даманів на території Європи немає, вони мешкають насамперед на півдні Африки",- розповідає Гіршфельдер. Таким чином, за його словами, заєць потрапив до церковних текстів, а згодом і наблизився до символів воскресіння, прийнятних для християнства.

У будь-якому разі, масовим атрибутом Великодня у Європі фігурка зайчика з шоколаду стала лише у 20-му століття, коли почала бурхливо розвиватися шоколадна індустрія.

Автор: Наталя Неділько
Редактор: Захар Бутирський

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,15028267,00.html

05.04.2011
З історії німецької рок-музики: Rammstein

Rammstein

1994 року в східній частині Берліна було засновано гурт Rammstein. З того часу у світі не припиняють дивуватися його феномену. Попри питання про імідж, тексти, сценічні образи, Rammstein залишається шалено популярним.

«Ми всі не любимо копій. Ми хочемо бути оригіналом. Є такий гарний вислів у індіанців: якщо ступиш у сліди інших, то своїх слідів тобі не залишити», –розмірковує в одному з дуже нечастих інтерв’ю пресі Пауль Ландерс, гітарист Rammstein. Він та інші із загалом шести музикантів гурту залишили дуже помітні сліди в сучасній музиці.

Як найвідоміші представники хвилі «Нової Німецької Важкої музики» (Neue Deutsche Härte) – суміші з електронної музики й хеві-метал, Rammstein уже впродовж багатьох років залишається шлягером номер один на ниві музичного експорту Німеччини. Понад 15 мільйонів альбомів продав гурт у світі, отримав понад 300 різних премій і винагород. А от неприємності щодо їхніх виступів і текстів почалися з інтерпретації години нуль (Stunde Null), як називають у Німеччині 8 травня 1945 року, тобто момент початку відліку повоєнної історії країни. «Ми завжди робили вигляд, що Німеччина – абсолютно нормальна країна, як усі інші. Приміром, як Угорщина. Однак це не так, і ми повинні з цим змиритися. Ця війна була, був кошмарний час, наслідки якого все ще відчутні донині в цій країні», - переконаний Пауль Ландерс.


Публіка на концерті Rammstein
Широке визнання берлінський гурт отримав після фільму Девіда Лінча «Шосе в нікуди» (Lost Highway). Перед цим музиканти розіслали свій перший альбом усім людям від, яких тільки знали, щоб знайти собі режисера для першого відео. Лінча серед адресатів не було. Однак доля склалася так, що пісня Rammsteins „Heirate mich“ (Виходь за мене) стала музичним фоном для жорстокої секс-сцени у стрічці американського режисера.

Гра з вогнем

Rammstein на сцені – це практично завжди гра з вогнем. Так, приміром, залишається незрозумілим, чи співають вони «Хай, хай» чи «Хайль, хайль!», як у гітлерівському привітанні. У текстах – достатньо провокаційних змістів, пов’язаних із убивствами, інцестом, садо-мазо-алегоріями, кров’ю і тлінням.

Ще від часу заснування гурту його учасники навідріз відмовляються говорити про свої мистецьку концепції. Кожна нова публікація Rammstein завжди супроводжується якимись негативними відгуками критиків-моралістів. Їм закидають спонукання до насильства, до зґвалтувань, симпатії до ультраправих. Але Rammstein не змінюється й залишається вірним своєму творчому кредо, про яке нічого й надалі говорити не хоче. Для Пауля Ландерса інакше й бути не може.


Під час одного із шоу Rammstein
«Більшість ідей, які в нас народжуються є провокаціями. Просто так є. Ми бомбова суміш із шести компонентів. Кожен наодинці ніби й не страшний, але коли змішуємося, то починається хімічна реакція, і тоді все може відбутися», - каже Ландерс.

Людожер як тема

2006 року темою творчості Rammstein стала гучна історія про канібала з містечка Ротенбург. Гурт не тільки написав музику відповідного змісту, але й зняв відео й створив відповідне сценічне шоу. В рамках останнього, приміром, співак Rammstein Тілль Ліндеманн виходить на сцену в костюмі кухаря, з велетенським ножем, а відтак грилює на величезній пательні кібордиста Флейка. Взагалі, інсценізації гурту – це гігантські шоу, яким важко знайти аналоги в світі. Такий собі спектакль Holiday On Ice для тих, хто має дуже песимістичні погляди на життя. Флейк, однак, взагалі не розуміє, чому виникає обурення з приводу його гурту. «У нас нормальні, романтичні тексти. Кожна дитина, яка досягла 16 років, вже бачила в телебаченні стільки усілякого бруду, що ми на його тлі виглядаємо білими й пухнастими», переконаний Флейк.

Успіх гурту підтверджує його слова. Зокрема й той факт, що популярний Rammstein і за кордоном. При чому популярний шалено. Японці по складах підспівують їхні німецькі тексти, у Латинській Америці вони заповнюють стадіони, американці номінують їх практично щороку на премію Grammy. Тільки от на батьківщині знову й знову проблеми, передусім із пресою. Не дивно тому, що члени групи майже не дають інтерв’ю німецьким ЗМІ. Співак Тілль Ліндеманн навідріз відмовляється говорити з німецькими журналістами.

Співак гурту Rmmstein Тілль Ліндеманн
Утім, з одним закидом на адресу Rammstein важко не погодитися. Це відсутність різноманіття в їхній музиці. Постійно однаковий ритм, однакові партії гітари й кіборду. Утім, цей факт турбує виключно музичних критиків, шанувальників їхньої творчості це зовсім не обходить. «А хіба сьогодні кого музикою зворушиш? Як провокувати музикою? Усе ж вже було. Останній напрямок у музиці, який ще шось зрушив, було техно», - переконаний барабанщик Rammstein Кристофер Шнайдер.

Останній гучний скандал

"Liebe ist für alle da" (Любов – для всіх) називався останній альбом Rammstein, що вийшов 2009 року. Після теми канібалів і дотичних з націонал-соціалізмом мотивів, цього разу гурт перейнявся порнографією. І знову публікація була скандальною. До того ж разом з культовим сучасним режисером Йонасом Акерлундом Rammstein зняв кліп на пісню "Pussy" у вигляді порнографічного фільму. Черговий виклик і провокація? «Я не можу видати якесь теоретичне обґрунтування того, чому ми зняли відео у формі порно. Ми зробили так з дурощів. Але як таке пояснення звучатиме в інтерв’ю? Тіпа, що ми достатньо дурні, щоб таке робити?», розмірковує Пауль Ландерс.

Цей останній альбом Rammstein перевірявся офіційними установами Німеччини за ініціативи міністерства у справах сімї та молоді й на нього були накладені вікові обмеження Утім весь шум навколо процедури перевірки тільки позитивно вплинув на обсяг продажів альбому. Квитки на світове турне Rammstein після випуску альбому було дуже швидко розпродано. Так, 12 тисяч квитків на заключний концерт у Нью-Йорку розпродалися за півгодини.

Автори: Улі Хосе Андерс, Леся Юрченко
Редактор: Дмитро Каневський

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,14944268,00.html

30.03.2011
Культурні цікавинки квітня в Німеччині

Погода у квітні вельми мінлива. Але в насиченому культурними подіями житті можна бути впевненим. Вручення Німецької кінопремії, найстаріший у світі мистецький ярмарок, грандіозні виставки – одна подія краща за іншу…

Церемонія вручення Німецької кінопремії

 

Сцена з фільму "Троє"
У Берліні відбудеться вручення головної національної нагороди ФРН у галузі кіно – Німецької кінопремії (Deutscher Kinopreis) «Лола-2011». Це німецький аналог «Оскара». Фаворитом серед номінантів на цю премію в категорії «За кращий фільм» називають драму Тома Тиквера «Троє». Цей фільм номіновано одразу на шість нагород «Золота Лола». Імена лауреатів міністр культури ФРН Бернд Науманн оголосить 8 квітня. Цього місяця любителів кіно порадують також інші цікаві події. Одним з них стане фестиваль жіночого кіно в Дортмунді (12-17 квітня). На ньому демонструють фільми режисерів-жінок. Це єдиний кінофорум такого ґатунку в Німеччині. Головна нагорода за кращий фільм – 25 тисяч євро. На увагу шанувальників кіномистецтва заслуговують і такі події, як Фестиваль японського кіно у Франкфурті-на-Майні та фестиваль східноєвропейського кіно «goEAST» у Вісбадені.

Макс Ліберманн на даху

Макс Ліберманн ''В Тіргартені'' (1900)
Федеральний виставковий зал у Бонні для публіки – наче магніт. Тут регулярно розгортаються масштабні експозиції, на яких демонструються як твори образотворчого мистецтва, так і унікальні історичні матеріали. 21 квітня в цьому музеї відкривається виставка, яка розгорнеться не лише в залах, але й… на даху. «Макс Ліберманн. Людина, яка прокладала шлях до модерну» називається експозиція, присвячена творчості видатного німецького художника і графіка, одного з головних представників імпресіонізму за межами Франції Макса Ліберманна. Його роботи унікальні ще й тим, що вони стали відображенням мистецького та громадського розвитку Німеччини кінця ХІХ – початку ХХ століть. На виставці представлені близько ста робіт митця, а також інших художників, на творчість яких вплинув Ліберманн.

Art Cologne: праматір усіх арт-ярмарків

На ярмарці Art Cologne
Art Cologne пережила останніми роками багато потрясінь. Новомодні конкуренти в Базелі, Берліні та Лондоні майже витіснили її з числа респектабельних мистецьких подій. Тим не менше найстаріший у світі арт-ярмарок зумів знову стати на ноги. Цьогорічна 45-а Art Cologne сповнена життя як ніколи. Цим слід значною мірою завдячувати її новому директору Даніелю Хаґу – торговцеві витворами мистецтва з Лос-Анджелеса, внукові видатного угорського конструктивіста, класика Баухауза Ласло Мохой-Надя. 41-річний американець з німецьким паспортом очолив Art Cologne 2008 року. За три роки роботи йому вдалося повернути цьому арт-ярмаркові колишній блиск та залучити до участі в ній іменитих галеристів. 190 експонентів з 22 країн приїдуть цього року на Art Cologne. Ярмарок працюватиме з 13 по 17 квітня.

«На місця!» - спортивна виставка в Музеї гігієни

Талісман Олімпіади в Мюнхені 1972 року - такса Вальді
«Хліба та видовищ!» - римський поет-сатирик Ювенал використовував цей вислів для опису головних прагнень древніх римлян. Але ця фраза цілком могла б стати гаслом виставки «На місця!» («Auf die Plätze»), яка проходитиме в Німецькому музеї гігієни в Дрездені з 16 квітня цього року до 26 лютого наступного. Показати соціальну роль спорту і фізичної культури в розвитку суспільства, а також продемонструвати, як відображено тему спорту в кіно, театрі, живописі, – така концепція виставки.

Всесвітній день книги та авторського права

Невже епосі Гутенберга настає кінець? З одного боку, багато людей продовжують читати друковані книги. З іншого – електронні книги та інтернет дедалі більше витісняють традиційну друковану продукцію. 23 квітня – день, коли відзначається річниця смерті Вільяма Шекспіра і Мігеля де Сервантеса – ЮНЕСКО проголосила Всесвітнім днем книги та авторського права. У німецьких бібліотеках, видавництвах, книжкових магазинах та школах пройдуть літературні читання та дискусії. Мета цих заходів – популяризація читання, особливо серед молоді. За підсумками нещодавно проведеного дослідження, лише 47 відсотків молодих людей у віці від 14 до 19 років люблять читати книжки. Аби підвищити інтерес до читання книг, 3500 книжкових магазинів Німеччини спільно зі школами проводять акцію «Я подарую тобі розповідь». У її рамках вчителям четвертих і п’ятих класів німецьких шкіл надається можливість замовити для своїх учнів талони, за якими 23 квітня діти зможуть отримати в магазинах книжку в подарунок.

Автори: Сабіне Ельке / Христина Ніколайчук
Редактор: Дмитро Каневський

http://www.dw-world.com/dw/article/0,,14953718,00.html

19.03.2011
Музичне співчуття: оркестри змінюють програми на знак солідарності з Японією


Берлінський філармонічний оркестр

Після трагедії в Японії надходять повідомлення про культурні акції на підтримку постраждалих від землетрусу. Зокрема відомий Берлінський філармонічний оркестр змінив з нагоди останніх подій свою концертну програму.

Власне, в програмі концерту всесвітньовідомого Берлінського філармонічного оркестру, було заплановано зіграти оптимістичну, світлу композицію Антона Вебера, оркестрову ідилію „В літньому вітрі”. Утім, з огляду на ту трагедію, що спричинили землетрус і цунамі в Японії, музиканти вирішили змінити тональність програми й грати інший музичний твір.

Три вечори поспіль Берлінський філармонічний оркестр виходить на сцену, щоб презентувати публіці „Жалобну музику для камерного оркестру” сучасного польського композитора Вітольда Лютославського.

Заміну вітають і слухачі

Лютославський, якого вважають одним з найбільш авангардних композиторів у сучасній європейській музиці, написав свою „Жалобну музику” 1958 року. Її звучання, переконані музиканти філармонії в Берліні, цілком пасує до нинішньої ситуації. Зміни в програмі оркестру з розумінням сприйняли й відвідувачі філармонії. „Це дуже добре, що музиканти не забули Японію. Та і як забути, якщо багато з їхніх колег в оркестрі з цієї країни походять”, - каже один зі слухачів. А інший вказує на те, що саме творчі люди можуть як ніхто інший висловити в такий показовий спосіб свою солідарність з постраждалими.

Берлінський філармонічний оркестр упродовж багатьох десятиліть тісно пов’язаний з Японією. „Ця тісна дружба з нашими японськими колегами та шанувальниками музики з Японії тільки посилиться. Ми солідарні з ними. Саме тому оркестр наполіг на зміні програми як знаку співчуття з постраждалими від катастрофи”, - пояснив Мартин Гоффман, інтендант фонду Берлінського філармонічного оркестру. Попри те, що наслідки землетрусу й цунамі є катастрофічними, музичний колектив німецької столиці не має наміру відходити від своїх планів і збирається піж час свого світового турне в листопаді виступити й у Японії.

Автори: Реґіна Роланд, Леся Юрченко
Редактор: Дмитро Каневський

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,14925156,00.html

15.03.2011
Розмаїття німецької мови на виставці у Києві

На виставці «Говоримо німецькою», організованій Ґете-Інститутом у Києві, можна дізнатися, звідки з’явилася німецька мова, як вона видозмінюється, та подискутувати про її майбутнє.

Усіх, хто цікавиться німецької мовою, вивчає її або викладає, Ґете-Інститут запрошує відвідати інтерактивну й мультимедійну виставку «Говоримо німецькою». Серед відвідувачів – багато учнів, переважно зі шкіл з поглибленим вивченням німецької з Київщини, Сумщини, Вінничини. Приходить також чимало студентів, які вивчають німецьку філологію.

Одна з них, студентка Київського Національного лінгвістичного університету (КНЛУ) Марина Михайленко, влаштувалася на виставку на роботу, аби отримати практику спілкування німецькою, адже саме цією мовою проводяться екскурсії. Марина зауважує, що на виставці не лише можна довідатися багато цікавих фактів про Німеччину і німецьку, але й подано цю інформацію так, що навіть у незацікавлених з’явиться інтерес до мови. Екскурсії проходять не у формі розповіді-монологу, а одразу відбувається обмін думками з відвідувачами.

Від мови братів Грімм до молодіжного сленгу

Ще один гід на виставці, студент Сергій Куренков так описує особливості експозиції: «Наскільки знаю, в Україні такої інтерактивної мультимедійної виставки ще не було. Тут дозволено не лише ходити від стенду до стенду, але й можна самому щось покрутити, відкрити, вмикнути. На сенсорних екранах можна обрати собі тему, послухати, приміром, німецькі діалекти тієї чи іншої федеративної землі. Тобто родзинок вистачає».

Послухати можна не лише пересічних мешканців ФРН, алей й німецьких політиків, письменників. Є також цілий стенд, присвячений інтеграції німецької мови. На виставці можна почути інтерв’ю людей з різних країн і відповідно з різними акцентами – з Хорватії, Конго, Туреччини. «Вони розповідають про своє враження від Німеччини. Ось хлопець з Конго розповідає, що йому важко розмовляти з людьми, які приїхали з Африки, бо він дуже погано розуміє мову, яка поширена в Конго. Настільки сильно він вжився у німецьке суспільство, що відчуває себе вже німцем», - каже Сергій.

Виставка розроблена і створена фондом «Будинок історії Федеративної Республіки Німеччина» у співпраці з Ґете-Інститутом. Як розповіла Deutsche Welle координатор виставки Наталія Жданова, близько 500 експонатів дають можливість відвідувачам познайомитися з німецькою мовою, відчути її красу, багатогранність, виразність та здатність перевтілюватися. Координаторка пишається виставкою: «Від словника братів Грімм через оригінальне видання «Вертера» Ґете до брошурок від видавництва «Reclam» з ілюстраціями, зробленими школярами  на заняттях, від сучасного молодіжного сленгу через короткі SMS-повідомлення до численних відео й аудіоекспонатів - завдяки всьому цьому оживає мова буднів, літератури, реклами, політики та молоді».

Сучасні трансформації і запозичення

Виставка знайомить з трансформацією німецької мови, починаючи з 60-х років минулого століття і донині. На ній показано, як молодіжна культура змінюється і відповідно з’являються нові вирази. «Приміром, слово «Lungenbrötchen» дослівно перекладається, як «легені» і «булочка», - розповідає гід Сергій Куренков. - Але означає воно «саморобна цигарка, косячок». Також у сучасній німецькій мові зустрічається багато англіцизмів. Наприклад, слово «handy» означає німецькою «мобільний телефон», але походить з англійської».

На його погляд, відвідувачів виставки зацікавлює передусім те, що можна протягом всієї екскурсії бути активним. «Спілкуємося, перевіряємо їхні знання німецької, ставимо різні питання. Наприклад, яка фраза німецькою найвідоміша? Відповідають різне! Починаючи від  «Ich liebe dich» - «я люблю тебе» до «Hände hoch!», що означає «руки вгору!». Насправді ж, каже Сергій, найпопулярнішим німецькою мовою вважають вираз «Ich bin ein Berliner», що означає «я - берлінець», який президент США Джон Кеннеді сказав 1963 року, коли перебував з офіційним візитом у Берліні.

«Саме завдяки німецькій мові українська збагатилася такими словами, як «шлагбаум», «дах» («dach»), «цегла» («ziegel») та багато інших, які прийшли до нас з Німеччини», - каже Сергій. Виставка «Говоримо німецькою» буде демонструватися до 18 березня в галереї «Дім Миколи», що в Київському Палаці для дітей та юнацтва.

Автор: Ольга Веснянка
Редактор: Христина Ніколайчук

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,14911489,00.html

28.02.2011

Культурні цікавинки березня в Німеччині

Після «берлінального» місяця в Німеччині настає карнавальна доба. Але культурне життя в п’яту пору року теж не спить…

Мистецтво й мода

Провокаційні моделі від Кристофа Коппенса, Вальтера ван Бейрендонка й Мартіна Маргіели
«Мистецтво й мода» («Art & Fashion») – так називається виставка, яка відкривається 5 березня в Мистецькому музеї Вольфсбурга. Дизайнери традиційно представляють тут створені ними моделі одягу, художні інсталяції, а також твори образотворчого мистецтва. Ці роботи настільки креативні й незвичні, що нерідко вони сприймаються як провокація. Загалом у Вольфсбурзькому музеї часто проводять виставки, присвячені переплетінням моди й мистецтва. Теперішню експозицію сюди привезли Жозе Тойніссен і Аннелі Лютґенс. Два роки тому вони вже організовували її в Роттердамі. Експозиція працюватиме у Вольфсбурзі до 7 серпня.

Мишеняті виповнюється 40 років

Зліва направо: режисер передачі Кристоф Біман, мишеня, ведучий Ральф Касперс й автор та режисер Армін Майвальд
Неймовірно, але факт: маленькому розумному мишеняті, головному персонажеві дитячої програми на першому каналі німецького телебачення ARD «Передача з мишеням» («Die Sendung mit der Maus») 7 березня виповнюється 40 років. Саме стільки років транслюється ця дуже популярна серед німецьких дітлахів передача. Щонеділі об 11:30 на півгодини вона приковує увагу не лише дітей, але й дорослих, які виросли разом з мишеням і дізналися від нього багато цікавих та корисних історій. Щонеділі «Передачу з мишеням» переглядають 1,6 мільйона телеглядачів. «Серйозно ставитися до дітей і завжди пам'ятати про те, що дурних питань не буває», - так пояснює секрет успіху свого дітища один з авторів передачі, німецький актор, продюсер і сценарист Армін Майвальд. Програму удостоєно багатьох почесних нагород, зокрема премії ЮНІСЕФ та найпрестижнішої медіа-премії ФРН «Бамбі».

Свято книги в Кельні та Лейпцигу

Відвідувачі "літературної милі" на Лейпцизькому книжковому ярмарку
Міжнародний літературний фестиваль lit.GOLOGNE, який проводиться в Кельні вже водинадцяте, - це справжнє свято для любителів книги. Цього року він розпочинається 16 березня. 162 заходи для дорослих та дітей пройдуть у рамках цього свята книги. Це найбільший фестиваль такого ґатунку в Європі. Уривки зі своїх творів читатимуть такі відомі автори, як турецький письменник Орхан Памук, німецький філософ, публіцист та письменник Ріхард Давід Прехт, одна з найпопулярніших авторів детективного жанру у світі, американка Донна Леон та інші.

А через день після старту lit.GOLOGNE у Лейпцигу також відкриється свято книги – Лейпцизький книжковий ярмарок. Цього року його почесний гість – Сербія, література якої буде широко представлена в рамках багатьох заходів. Ярмарок відкриє свої двері для відвідувачів з 17 по 20 березня.

Музична премія ECHO

Німецький хіп-хопер та соул-виконавець Ян Делей став минулого року двічі лауреатом премії ECHO
Церемонія вручення найпрестижнішої німецької музичної премії ECHO відбудеться 24 березня у Берліні. Цьогорічна церемонія ювілейна – вона проводитиметься вже 20-ий раз. Серед номінантів такі зірки, як Пінк і Шакіра, Філ Коллінз і Роббі Уільямс. І навіть покійний «король поп-музики» Майкл Джексон. Від Німеччини на премію претендують співачки Лєна, яка привезла до Німеччини «Євробачення» і цього року вдруге поспіль представлятиме країну на цьому європейському пісенному конкурсі, Нена, рок-музикант Петер Маффай і бард Рейнгард Май.

Карнавал-2011

Ах, карнавал, карнавал...
Третього березня, у так званий «бабський четвер», у Німеччині розпочинається гаряча фаза карнавалу. Цього дня вся влада у міських ратушах передається до рук перебраних жінок. Чого вони лише не влаштовують – лаються, цілують перших зустрічних чоловіків, відстригають у них ножицями краватки, тим самим символічно позбавляючи їх чоловічого достоїнства... Але головне дійство розпочинається у «божевільний понеділок» - Rosenmontag («Rosen» - це не троянди, а діалектна форма дієслова «rasen» - «буянити»). Цей день знаменується вуличною ходою блазнів різного ґатунку. З особливим розмахом воно проходить у карнавальній столиці – Кельні, а також у Дюссельдорфі і Майнці. Протяжність процесії часто сягає кількох кілометрів. Закінчиться карнавал у «попільну середу» - Aschermittwoch. Цього року вона припадає на 9 березня. У цей день переодягнені люди символічно ховають солом’яну ляльку Гоппедітца – головного карнавального блазня. А вже наступного дня розпочинається Великодній піст.

Автори: Конні Пауль / Христина Ніколайчук
Редактор: Володимир Медяний

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,14879095,00.html

08.03.2011
Історія рок-музики: Удо Лінденберґ


Удо Лінденберґ, фото 2002 року

У 70-ті роки минулого століття рок-музику в Західній Німеччині не пов’язували з німецькою мовою. Аж поки не з’явився музикант, який радикально змінив ситуацію. Мова про Удо Лінденберґа. Він залишається популярним донині.

Удо Лінденберґа називаються першопрохідцем на ниві німецькомовних текстів у сучасній поп- і рок-музиці (тобто десь за останні 40 років). Без нього, напевно, не було б ні нової німецької хвилі 80-их, ні німецької поп-музики нинішнього століття.

Лінденберґ займався музикою, скільки себе пам’ятає. Передусім як барабанщик. Він – дуже талановитий музикант. Його гру чують усі німці, які вмикають традиційно по неділях телевізійний детективний серіал «Місце злочину» (Tatort). Партію ударних у музичному вступі до фільму виконує саме Лінденберґ.  А от з текстами, зі співом він почав дещо пізніше. «Я живу посеред людей на вулиці. Більшість своїх текстів пишу в кнайпах, на картонних підставках під пивні кухлі. Потім у мене назбируються цілі штапелі таких підставок, і в один прекрасний момент я їх перечитую, опрацьовую й створюю остаточні версії», - розповідає Лінденберґ.

 

Лінденберґ та його гурт PANIK-ORCHESTER, 1970-ті роки
Німецьку - в чарти

Упродовж деякого часу він намагався писати й англійською. Але потім зрозумів, що це просто нелогічно – висловлювати свої думки іноземною мовою. Тому й повернувся до рідної німецької. Фактично, Лінденберґ «переніс» побутову німецьку мову в чарти. Без цього його досягнення, стверджують музичні оглядачі, не було б кар’єри в багатьох нинішніх німецьких «зірок».

Лінденберґ, між іншим, стверджує донині, що його голос не зовсім створений для співу. Тому спочатку намагається знайти співаків, які могли б співати його тексти. Утім, зрештою вирішує, що по-справжньому передати його думки може лише він сам. Його специфічний голос, а ще обов’язковий капелюх і затемнені окуляри під час виступів на сцені створюють образ, відомий, практично, кожному німцю. При чому як на сході, так і на заході країни.

Східнонімецьке кохання

Зі Східною Німеччиною, себто з НДР,  у Лінденберґа пов’язана дуже особлива історія. Він досить часто відвідує приватно соціалістичну частину Німеччини. 1973 року він закохується в східну німкеню Ману. Це кохання й трагедія його життя. «Це було дуже глибоке почуття. Я знав, що воно триватиме, але жити так ми не могли. Ми були, як Ромео й Джульєтта, яких розділяв Берлінський мур», - пригадує Лінденберґ.

 

Фото з концерту Лінденберґа в січні 2011 року
Він намагався зробити все для того, щоб його кохана переїхала до Західної Німеччини, однак спецслужба "штазі" цього не дозволила. З цього моменту кохання стає ще більш трагічним. Водночас саме в цей період постає найпопулярніша з пісень Лінденберґа «Sonderzug nach Pankow» (спецпотяг на Панков). Панков – це один з районів Східного Берліна, а сама пісня звучить як прохання запросити його в Східну Німеччину, але водночас і як протести проти поділу країни. Пісня набуває шаленої популярності як у ФРН, так і в НДР. При цьому східнонімецькі спецслужби не дуже в захваті від цього. «Вони не знали, як бути зі мною. Коли з’явилася пісня «Спецпотяг на Панков», то їм не спало нічого іншого на думку, як кидати за ґрати людей, яким ця пісня подобалася. Їх піддавали тортурам, репресували, забороняли працювати. Просто якісь блазнівські дії», - розповідає Лінденберґ.

Торік у Німеччині про історію східнонімецького кохання Лінденберґа навіть поставили мюзикл. Сам же рок-музикант залишається упродовж наступних років однією з головних фігур у німецькій рок-музиці. Так залишається й донині. 65-річний музикант переконаний, що в нього ще дуже багато попереду: «Я дуже щасливий з того, як сьогодні складається ситуація. Але пригоди ніколи не закінчуються. Я дивлюся в майбутнє, я відкритий до нового і я готовий до нових пригод».

Автори: Улі Хосе Андерс, Леся Юрченко

Редактор: Христина Ніколайчук

http://www.dw-world.com/dw/article/0,,14895848,00.html

22.02.2011
Україна стане частиною великого культурного шляху Ради Європи

Старовинна карта «Віа Регія»

Україна хоче стати частиною популярного в Європі туристичного маршруту «Віа Регія».Колись це був торгівельний шлях, що поєднує 8 країн Європи. Туристам обіцяють показувати середньовічні замки та пригощати борщем і салом.

«Віа Регія» (Via Regia) – це назва найстарішого та найдовшого сухопутного зв'язку між Східною і Західною Європою. Він існує вже понад дві тисячі років і поєднує вісім європейських держав – від Іспанії до України. У більш ширшому значенні «Віа Регія» є позначенням певного типу доріг, які в середньовічній Європі підпорядковувалися безпосередньо королю і були також під його особливим захистом. У Німеччині це відрізок торгівельного шляху, який пролягав від Франкфурта-на-Майні до Вроцлава, – його ще називали «високим шляхом». У сучасній формі шлях існує як європейський транспортний коридор. «Віа Регія» виступає як символ об'єднання Європи. У 2005 році цей маршрут було відзначено як «великий культурний шлях Ради Європи».

Сучасні європейці дуже цікавляться історичними коренями «Віа Регії», тому цей торгівельний шлях користується популярністю у туристів з Європи. Утім, східна частина маршруту, яка пролягає територією сучасної України,  для них залишається ще білою плямою на мапі. Тож, українська спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму разом з Держслужбою туризму і курортів заповзялися приєднати Україну до європейського культурного шляху «Віа Регія». Вони спільно створюють геоінформаційну систему, яка складається з навігаційної карти та відповідної інформації про історично-культурні та туристичні об’єкти, населені пункти та міста на шляху «Віа Регія».

До карти будуть включені об’єкти п’яти українських областей (Львівська, Волинська, Рівненська, Житомирська та Київська), територіями яких колись пролягав торгівельний шлях «Віа Регія». «Це певний креатив у туризмі. Треба ж чимось зацікавити туриста. Бо якщо йому сказати: їдь у таке-то місто, то навряд чи людина просто збереться і поїде. А якщо зацікавити і надати певний туристичний маршрут, щоб можна було подивитися відразу кілька історичних місць, щоб щось новеньке і поруч, то поїдуть», - каже заступник голови Державної служби туризму і курортів Дмитро Заруба.

Найбільше чекають німців і поляків

Маршрут «Віа-Регія» Україною буде суто для туристів з автомобілями, аби подорожуючи вони могли самостійно заїжджати в села та знайомитися з європейською історією через український колорит, каже голова Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму України Володимир Васильєв. Здебільшого туристам пропонуватимуть познайомитися з українською екзотикою у приватних сільських садибах, які сертифікуватимуться спілкою за основними критеріями якості житла і гостинності, неодмінним атрибутом яких має бути й українська кухня.

«Ми запроваджуємо систему категоризації житла, згідно з якою господар має виконати мінімум критеріїв щодо квадратних метрів, наявності води, туалету. Нині наші сусіди поляки і німці охоче їдуть у Карпати. Тому що все історичне їх цікавить, і ціна на відпочинок зовсім інша, а самобутності – скільки завгодно. У нас же ще дикі ліси й поля», - вважає Володимир Васильєв. У туристичний маршрут «Віа-Регія»-Україна буде включено 150 українських об’єктів. Кожен з них хочуть позначити  спеціальною табличкою англійською та українською мовами.

Щоправда, грошей на таблички поки ні в громадських організацій, ні в державному бюджеті немає. Сподівання тільки на місцеву владу, яка має бути зацікавлена в залученні на свою територію іноземних туристів, каже голова Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму. За його словами, поки що українську культурну спадщину в рамках «Віа-Регія – великий культурний шлях Ради Європи» презентуватимуть онлайн на спеціалізованому сайті проекту. Там про українську частину маршруту можна буде почитати кількома мовами, зокрема польською та німецькою. Адже на туристів з Польщі та Німеччини українці розраховують найбільше. Хоча радітимуть усім відвідувачам.

Автор: Лілія Гришко
Редактор: Христина Ніколайчук

http://www.dw-world.com/dw/article/0,,14852154,00.html

15.02.2011
Україна на Берлінале: кіно є, але нема кіноіндустрії

Директор фестивалю Дітер Косслік особисто зустрічав гостей перед показом фільму "В суботу"

Українсько-російсько-німецький фільм «В суботу» викликав неоднозначну реакцію глядачів Берлінале. Україські роботи, представлені на Європейському кіноринку, що проводиться в рамках фестивалю, зустрічали більш тепло.

«В суботу» - овації чи розчарування?

Перші два покази дев’яноста дев’ятихвилинного фільму “В суботу”, які відбулися у Берлінському кінопалаці, зібрали повну залу глядачів. Незважаючи на підвищений інтерес у світі до Чорнобильської теми, невдовзі після початку частина глядачів почала залишати залу. Реакція на переглянуту стрічку виявилася доволі неоднозначною: одні були у захваті від акторської майстерності, інші цілковито розчарувалися у втіленні самого сюжету.

Режисер фільму "В суботу" Олександр Міндадзе

«На жаль, фільм мені не сподовався, - каже глядачка. - Я напружено стежила за розвитком сюжету – було багато потенціалу, який можна було реалізувати, але стрічка не вдалася». «Як на мене, фільм поганий. Тривав постійний повтор сцен і весь фільм можна було вкласти у півгодини», - ділиться своїм враженням інший кіноман. Є й такі, хто задоволений стрічкою: «Формально та за змістом фільм складний. Однак переглянувши його, я зрозумів більше про страшну чорнобильську катастрофу і про те, як люди там жили і працювали». «А мене просто хапає за «живе». У мене немає слів – лише сльози в очах», - каже ще один глядач.

Ізраїль зацікавився «Трьома історіями Галичини»

Окрім стрічки “В суботу”, увагу професіоналів та просто глядачів привернули також представлені на українському стенді в рамках Європейського кіноринку два ігрові повнометражні фільми – «Мільйон до неба» Ігоря Копилова та «Аня, “Волга”, Рок-н-Ролл» Костянтина Коновалова. Водночас цікавилися й трейлером першого українського фільму у форматі 3D «Кохаю і крапка», а також збіркою із семи короткометражних фільмів та трьох анімацій.

Кінопалац Берлінале

«До нас завітали представники ізраїльського кінофестивалю, які дуже зацікавилися фільмом «Три історії Галичини», що ми представляли в Каннах на кіноринку, - розповіла заступник директора Української кінофундації Олександра Миколишин. - Крім того, підійшов представник німецького фестивалю короткометражних фільмів, який дуже зацікавився нашим диском «Українська сучасна панорама», що включає найкращі фільми цього жанру».

Місія виконана?

Сучасним українським кіно цікавилися серед іншого представники Чехії, Франції, Італії та інших країн. Заходило також чимало дистриб’юторів та представників інших компаній, які займаються пошуками цікавих фільмів, додала пані Миколишин.

Водночас продюсер Єгор Борщевський щодо українського кіно вважає, що воно є, але немає кіноіндустрії, яка може донести його світові. Так, Європейський кіноринок дав, приміром, можливість представити стрічку «Аня, «Волга», Рок-н-Ролл», що викликала хай не ажіотажний, та все ж інтерес. «Після показу ми отримали в принципі той результат, на який очікували. Адже все ж таки ми привезли специфічний “артхаусний” фільм, фільм “настрою”. Тож, можна сказати, своє завдання тут на фестивалі ми виконали», - переконаний Борщевський.

З «Кампусу» – на вечірку

Володимир Іванов

У секції “Берлінале Талент Кампус” цьогоріч Україну представляють молода звукорежисер з Києва Марія Нестеренко та оператор-постановник та художник фільмів Володимир Іванов – у кінематографічних колах більше відомий як Khrust. За плечима в оператора вже десять повнометражних фільмів, які отримували нагороди міжнародних кінофестивалів. «Той досвід, який я отримав тут за ці чотири дні, дуже сильно змінив моє ставлення до процесу виробництва кіно, тобто як люди роблять кіно у всьому світі», - ділиться враженнями Іванов.

У “Берлінале Талент Кампус” українським кіномитцям цього року компанію склали майже три з половиною сотні представників з 88 країн світу. Молоді українські кіноталанти взяли участь у щорічній «українській вечірці», яка відбулася в понеділок увечері. Розважала гостей співачка, а віднедавна й акторка Камалія.

Автор: Андрій Вовк
Редактор: Христина Ніколайчук

http://www.dw-world.com/dw/article/0,,14843436,00.html

30.01.2011
Карпатські вівчарі підкорили відомих голлівудських режисерів 
 

Фільм «Іванки» про один день з життя карпатських вівчарів підкорив серця відомих голлівудських режисерів Рідлі Скотта і Кевіна МакДональда. Короткометражка київських кінематографістів увійшла до трійки кращих на Youtubе.

У той час, як власне кіновиробництво в Україні заледве зводить кінці з кінцями, вітчизняні митці перемагають у престижних закордонних конкурсах. Так, відео про карпатських вівчарів киянина Бориса Гришкевича стало лауреатом змагання «Життя за один день», організованого всесвітньовідомим веб-сайтом Youtube. Помірятися творчими силами з кількома десятками тисячів авторів з усього світу українець вирішив випадково: в одну з літніх днин натрапив на оголошення про конкурс Youtube. Відтоді плекав ідею зняти документальне відео, що зможе зачепити за живе знаних режисерів, які входили до складу журі конкурсу.

Фільм «з іншого світу»

«Я зняв тисячі проектів у себе в голові і не довів до кінця жодного серйозного. Цей же конкурс дав мені можливість втілити в життя багато задумів: завжди хотілося зняти фільм про щось незнайоме, про людей із цілком іншого світу», - згадує Гришкевич. У людей з «іншого світу» є земні імена, як-от Михайло, Василь Янчик, Іван та Василь Гурзан. Вони – вівчарі з села у Закарпатській області. Їхні ранки сповнені шуму дібров, шурхотіння трави та мекання овець. Вечори цих трударів переливаються мелодіями народних пісень.

 

Епізод з фільму
Як і властиво карпатським просторам, що є прихистком мольфарам і мавкам, не обійшлося без містики. Денис Мельник, оператор стрічки, згадує, що процесом зйомок нібито хтось керував «згори»: «У той день, коли Борис сказав мені: «Приїзди, будемо знімати фільм», у Славську, де ми проживали, був показ «Тіней забутих предків». Для нас влаштували персональний показ, і ми вкотре передивилися стрічку. У головного персонажа Іванка був період в житті, коли він займався тим, чим і наші герої. І ми чітко усвідомили, що це – знак, тому й фільм назвали «Іванки». Другий знак був, коли відзнятий матеріал монтувався в офісі навпроти київської квартири Параджанова».

Один день у межах планети

Кіноексперимент веб-сайту Youtube «Життя за один день» тривав з 24 липня до 6 січня за участі іменитих режисерів: англійця Рідлі Скотта та шотландця Кевіна Макдональда. Перший знаний українському глядачеві за оскароносною стрічкою «Гладіатор», другий – завдяки фільму «Одного разу у вересні» чи «Останній король Шотландії». Саме ці митці опрацювали відзнятий матеріал у 80 000 відео, «зліпивши» з нього повнометражне кіно – такий собі барометр подій у різних куточках світу протягом одного календарного дня – 24 липня 2010 року.

Оскільки проект некомерційний, головний приз лауреатам – запрошення на фестиваль незалежного кіно «Санденс» у США, на якому 27 січня презентували готову стрічку київських кінематографістів і запустили її у «вільне плавання» найпопулярнішим відео-ресурсом Youtube. Та найважливіше для переможця і його команди – це насолода споглядання титрів, де поруч із власним ім`ям згадуються метри сучасної світової режисури.

Автор: Євгенія Вятчанінова
Редактор: Христина Ніколайчук

http://www.dw-world.com/dw/article/0,,14802549,00.html

14.01.2011
Читати більше не круто? – Зміна ставлення до книги 
 
 

У Німеччині й надалі найчастіше дарують книжки. Але скільки людей потім їх читає? У часи революційних змін у мас-медіа змінюється й ставлення до книги, стверджують експерти.

Читання книжок дедалі більше поступається місцем іншим джерелам здобуття інформації й розуміння світу, переконана Сімоне Еміг - керівник відділу досліджень поведінки читачів у Читацькому фонді в Майнці. Упродовж от уже чотирьох років Еміг разом з колегами публікують результати своїх спостережень.

«Багато німців люблять читати, але прірва між тими, хто читає, й тими, хто не читає, зростає. Чверть німців не бере взагалі книжку в руки», - констатує Еміг. Зменшується кількість тих, хто читає багато й інтенсивно. Науковці говорять про тверде читацьке ядро - це приблизно три відсотки, - яке сладається із людей, які не можуть собі уявити життя без книжки.

Великі монітори, маленькі полиці

В інших читацьких прошарках спостерігається зміна до читання. Збільшується кількість тих, хто бере книгу в руки тільки на вихідні або у відпустці. За словами експерта, книжку почали частіше розглядати з функціональної точки зори, як джерело корисної інформації, а не як культурний елемент, що допомагає краще зрозуміти світ і себе.

Одним словом: монітори у вітальнях стають дедалі більшими, а книжкові полиці зменшуються. Водночас експерти застерігають від чіпляння всіх гріхів на сучасну техніку. «Аудіокниги й інші електронні засоби безперечно можуть спонукати людину зацікавитися літературою. Але вони сприяють також зміні читацьких звичок», - каже Сімоне Еміг.

Науковці говорять сьогодні про такий феномен як поверхове читання. Враховуючи темп сучасного життя, нині мало хто готовий від корки до корки читати, скажімо, «Війну та мир». Замість цього книжки тільки перегортуються, увага затримується лише на окремих сторінках, стверджує Сімоне Еміг.

Читання – жіноча справа?

Ба більше того: на думку експерта з Читацького фонду, читання взагалі втрачає свій престиж. Воно перестає вписуватися в суспільство, де панує закон ліктя. Той, хто читає, вважається занадто м'яким, таким, що має забагато вільного часу для заняття непотрібними речами. Від деяких чоловіків можна почути навіть таку думку, що читання  - це жіноча справа, навіть занадто жіноча.

«Нам вдалося зібрати достатньо доказів, які свідчать, що діти, яким у дитинстві читали книжки, також у дорослому віці мають тісніший зв'язок з книгою, ніж ті, кому батьки книжки не читали», - продовжила Сімоне Еміг. Тому вона зараз намагається звернути увагу суспільства на цю проблему, аби заохотити дітей читати, а батьків зробити чутливими до цієї теми.

Автор: Міхаель Келер, Володимир Медяний
Редактор: Дмитро Каневський
http://www.dw-world.com/dw/article/0,,14766642,00.html

07.01.2011
Замалюй хворобу - арт-терапія для хворих дітей

Допомогти дітям, хворим на рак, можна не лише грошима. Арт-терапія – запорука підтримки дитини у боротьбі з тяжкою хворобою. 

Ялинка, новорічна музика, величезний дід мороз і багато дітей. Все, як у звичайному дитсадку, хіба що і діти, і їхні гості кличуть снігуроньку у марлевих пов’язках. Так святкують новий рік у дитячому відділенні українського інституту раку.

Розмальовки і карнавальні маски

Перед святкуванням – традиційне малювання і перегляд мультиків, зроблених власноруч. Волонтери, з-поміж яких переважно студенти, приходять сюди щонеділі і щоразу – з новими ідеями і приладдям. Карнавальні маски, розмальовані глиняні фігурки, різнобарвні відбитки долонь на плакаті – результат чергового сеансу арт-терапії.

«Ці діти в дуже важких умовах. В українських лікарнях, на відміну від європейських, взагалі не приділяється уваги емоційному стану дитини. Видно, що діти стають відкритішими, їм стає щось цікавим. Вони перестають концентруватися на тому, що їм проводять хіміотерапію, що вони не можуть встати з ліжка», - розповідає очільниця проекту, волонтерка Євгенія Новікова.

Маленькі мультиплікатори

Одного разу вона відгукнулася на прохання Фонду допомоги онкохворим дітям «Краб» і за декілька років перетворила відділення на арт-майстерню, залучивши до роботи чимало нових волонтерів. Виробництво власної анімації – останнє нововведення Євгенії. Майстер-клас із мультиплікації добровільно приїхали провести такі ж самі волонтери із Москви. Тепер діти самі малюються картинки, знімають їх на камеру і записують текст. Єдине, що роблять дорослі, монтують зібране відео, каже Євгенія.

«Якщо б не ці дівчата, то діти б узагалі сиділи тут зачахлі», - каже Оксана Лазорець, мати маленької пацієнтки відділення. Її донька провела у лікарні вже майже рік, і постійні заняття з волонтерами, каже вона, допомагали їй весь цей час триматися і не думати про хворобу.

Від терапії до хобі

Засновниця фонду «Краб» Лариса Лавренюк також визнає терапевтичний ефект подібних занять. За її словами, деякі діти настільки захоплюються новими хобі, що після повернення додому навіть проводять майстер-класи серед своїх однолітків.

«Майже у кожного вдома збирається велика колекція. Дуже багато таких речей наші дітки залишили у Німеччині – вони подарували їх своїм лікарям, які їх лікували там», - каже вона.

Візити до німецьких лікарень – результат співпраці «Краба» із закордонними фондами. Уже близько двох років діти мають можливість поїхати на обстеження до університетської клініки в місті Ерланген. Бувають випадки, каже Лариса, коли діти лишаються там на операцію – в такому разі по роботи залучаються благодійні фонди Німеччини.

«Можливо, одна дитина на місяць їде туди на додаткове обстеження. Це діти, які вже не знають, що робити у нас, яким допомогли, але більше нічого запропонувати не можуть. Також їдуть діти, яким не можуть встановити тут конкретний діагноз», - каже вона.

Під новорічною ялинкою пацієнти відділення загадують бажання. Одна дівчинка просить у Діда мороза здоров’я. І хочеться вірити, що нездійснених бажань не існує насправді.

Автор: Данило Білик
Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.com/dw/article/0,,14753208,00.html

29.12.2010
На вечерю до незнайомця – це можливо завдяки інтернету

Справжнє знайомство з людьми і їхнім побутом – ця мрія для багатьох туристів так і залишається нездійсненною. Однак не для учасників нової інтернет-платформи "Live My Food."

Китайські студентки Ї Чьєн Лінь та Вень Хань Ву на два дні приїхали до Марселю. Вони зараз перебувають у Франції за студентським обміном і заодно подорожують країною. В Марсель їх запросила на вечерю родина, яку вони досі взагалі не знали. "Це справді щось дуже особливе - бути запрошеним на вечерю до французької родини. Так ми можемо значно краще познайомитися з їхнім життям",- каже Вень Хань Ву.

Типово провансальське

Такий вечір став абсолютною прем'єрою і для сімейства Жадо. Адже вперше ця марсельська родина запросила до себе абсолютно чужих людей - крім двох китайських студенток, ще одну молоду німецьку пару, одного француза й одного шотландця.

"Своїм гостям я хочу запропонувати щось типово провансальське,- розповіла Бая Жадо. - І зупинилася на страві, яку, власно, треба дуже довго готувати, й робити це з великою любов'ю – запечену яловичину. Звичайно, марсельський рибний суп готувати значно швидше, але його можна покуштувати будь-де. Тому я не хотіла підтверджувати таке кліше".

Коли всі гості зібралися, спочатку, як прийнято у французів, у вітальні подали аперитив. Згодом, поближче познайомившись одне з одним, усі зайняли місце за обіднім столом. Серед гостей і німкеня Лєна Зільберберґ та француз Том Брамі. Саме їм належала ідея створити таку незвичну веб-сторінку "Live My Food".

Осторонь від туристичних троп

"Якось ми подорожували з групою по Мексиці, - згадує Лєна Зільберберґ. – Всюди ми користувалися порадами нашого гіда і щоразу опинялися в ресторанах і шинках, де було повно туристів - німців, французів - і дуже мало мексиканців. Нам це не сподобалося, й ми вирішили, щось зробити, аби запропонувати подорожуючим якусь альтернативу".

Довго не розмірковуючи, Лєна та Том розробили інтернет-сторінку, за допомогою якої можна знайти можливість повечеряти в чужій країні або чужому регіоні в домашніх умовах. "Live my food" включили онлайн у жовтні, й ця інтернет-платформа вже нараховує 600 "друзів" з понад 30 країн – віком від 20 до 70 років. Перед зустріччю сторони заздалегідь домовляються, хто скільки платить за вечерю. Після зустрічі гості й господарі можуть на веб-сторінці прокоментувати спільне застілля.

Хочеться ще!

Студентки з Китаю залишилися задоволені французькою гостинністю. "Все було значно краще, ніж я очікувала. Спочатку мене хвилювало те, що не говорю французькою, але господарі були дуже люб'язними, і їжа мені смакувала. Ми відчували буквально в усьому, що господарі були дуже раді нам".

Родині Жадо вечір теж сподобався. "Для мене все це було вперше, - визнає Бая Жадо, яка, до речі, працює секретаркою. - Однак у мене постійно було відчуття, що ми зустрілися зі старими друзями. У будь-якому разі, ми хочемо повторити. Ця зустріч принесла нам задоволення".

На завершення меню з чотирьох страв на стіл за французькою традицією подали сир. Щоправда, для китайських студенток цей момент виявився досить незвичним. Але швидко й вони відчули й змогли оцінити всю смакоту французького сиру. Цього вечора дівчата з Китаю познайомилися з Францією, яку вони досі зовсім не знали.
Автор: Гендрік Веллінг / Володимир Медяний
Редактор: Захар Бутирський

http://www.dw-world.com/dw/article/0,,14742381,00.html

24.12.2010
«Дойчмобіль»: німецька мова подорожуватиме Україною

 

Сьогодні спраглі до німецької культури та мови українці або звертаються до інтернет-пошуковиків, або записуються на мовні курси. Та з наступного року німецька спробує самотужки потрапити до осель пересічних українців.

«Дойчмобіль» – так називається незвичний проект, який має намір запровадити в Україні німецьке посольство вже 2011 року. Ідея проекту полягає в тому, аби відправити Україною маленький автобус, який всебічно інформуватиме перехожих про німецьку мову і культуру. Робочий маршрут такого автобуса, згідно з планами, має з’єднати країну із Заходу на Схід, приміром, курсувати від Ужгорода до Луганська із різноманітними зупинками між ними.

Цей проект – одна зі складових запланованої на наступний рік культурної співпраці з Україною з акцентом на західні регіони держави, про яку минулого тижня у Львові заявив німецький посол Ганс-Юрґен Гаймзьот.

Сьогодні «дойчмобілі» вже подорожують сусідніми з Україною державами – у Білорусі та Польщі. Приміром, польськими шляхами вже не перший рік курсують декілька «дойчмобілів», каже очільник відділу культури, освіти та меншин посольства Гаральд Геррманн. Такий же автобус їздив Південною Африкою під час чемпіонату світу з футболу цього літа.

Забити гол по-німецьки

«Наступного року ми хочемо запустити цей проект в Україні, що має стати його випробуванням перед чемпіонатом Європи з футболу 2012 року, - розповідає Гаральд Геррманн. - Під час турніру ми хотіли б запустити тут декілька подібних автобусів. У них будуть роздаватися інформаційні матеріали про німецьку мову, буде можливість познайомитися з мовою у формі гри. Приміром, там має бути стіна з футбольними воротами, яка забезпечить контакт з німецькою мовою в контексті футболу. Ми плануємо також проводити фільмопокази з автобусу».

Конкретний день запуску українського «дойчмобіля» поки що невідомий. Проте, за словами пана Геррманна, скоріш за все, це відбудеться в травні. Також у розробці перебуває конкретний маршрут німецького «інфобуса». За словами пана Геррмана, в нього мали б потрапити як великі обласні центри, так і менші українські містечка.

Багато в чому доля проекту залежить від його фінансування та інших залучених ресурсів, каже пан Геррманн. Відомо, що крім посольства участь у проекті візьмуть німецький культурний центр Гете-Інститут та Служба академічних обмінів країни DAAD. До фінансування проекту організатори мають намір також залучити спонсорів, перелік яких іще не визначено.

Без захмарних планів

Незважаючи на те, що проект покликаний популяризувати в Україні німецьку мову, нездійснених задач перед «дойчмобілем» у посольстві не ставлять. Мовляв, німецька і так є популярною в Україні – сьогодні її вчать як іноземну мову в школах більше семисот тисяч школярів. Велика кількість із них отримують додатковий сертифікат про знання мови.

«Ми будемо тішитися, якщо німецька мова залишиться в Україні такою ж популярною, як нині. Сьогодні частка школярів, які вчать німецьку, залишається стабільною, незважаючи на незламну популярність англійської мови. Безумовно, вона є першою іноземною мовою в українців, проте німецька на доброму другому місці. І ми вирішили захищати цю позицію і триматися її», - каже пан Геррманн.

Тож, у посольстві сподіваються на успіх першого «дойчмобіля» в Україні, який може гарантувати проекту довгу подальшу історію.

Автор: Данило Білик

Редактор: Христина Ніколайчук

http://www.dw-world.com/dw/article/0,,6352148,00.html

30.11.2010
Не рекламою єдиною: як варто промотувати Україну перед «Євро-2012»

Промокампанію України до футбольного чемпіонату «Євро-2012» на Заході вже розпочато. Утім, державі не радять надміру розкидатися грішми на піарників – замість цього пропонують долучитися до вже започаткованих проектів.

Проморолик для європейських телеканалів, що покликаний популяризувати Україну на Заході, був презентований віце-прем’єром Борисом Колесниковим іще на початку листопада. Нині відео вже транслюють на телеканалах Eurosport та Euronews, а в грудні до них має доєднатися BBC.

Село і колгоспи

Сюжет півторихвилинного ролика «Увімкни Україну», який увінчаний новим логотипом країни у вигляді сонця-соняшника, вже встигли розкритикувати рекламісти країни. Представник Всеукраїнської рекламної коаліції Андрій Федоров у пресі назвав нове промо таким, що лише закріплює стереотип про український народ як про «сільських, колгоспних і недосконалих» людей.

Проте якраз сільського минулого українців, яке б могло виокремити народ з-поміж інших, у ролику замало побачив філософ, академік НАН України Мирослав Попович. «Порівнюючи Україну з державами, які я бачив, я сказав би, що у нас специфічним є співвідношення сільського і міського у міському варіанті. Ви ніде не знайдете таких куточків у центрі великого міста, які просто дихають природою, які містять у собі не просто парк, а ліс. Такі речі специфічні для України з її прив’язаністю до свого сільського минулого й разом із тим бурхливим урбаністичним розвитком», - каже професор. Проте визнає, що вмонтувати в одну хвилину відео всю українську екзотику важко.

«Футбольне» мистецтво

Те, що країна в принципі зробила і запустила промо, тішить і керівника щорічного міжнародного фестивалю сучасного мистецтва ГогольFEST, режисера Владислава Троїцького. Але обмежуватися традиційною промоцією керівництву він не радить і закликає під егідою підготовки до футбольного чемпіонату долучатися до культурних заходів по всій Європі, які відбуваються за участі українських митців.

«Нас як ГогольFEST запросили до Франції, Польщі, Англії. Ми представлятимемо країну як приватна ініціатива. І мій месидж – щоб офіційна Україна використала цю можливість, аби промотувати себе. Це набагато дешевше й ефективніше за традиційні промокампанії. Тут усе організовано, й потрібно лише зробити акцент на тому, що це українське, додати, що це не просто якась приватна радість, але державна», - каже він.

Поки держава на його заклики не реагує, але внесок у культурну підготовку до «Євро-2012» Троїцький уже робить – разом із польськими колегами київський театр «Дах» готує спеціальний проект «Стадіон культури».

ПромоПолітика

Однак власні туристичний і культурний образи – не єдині, про які варто піклуватися державі, рекламуючи себе перед чемпіонатом, каже Мирослав Попович. Неабияку роль в українському іміджеві в очах мешканців інших частин Європи грає політичне обличчя держави, каже він: «Країна повинна бути політично привабливою. Я не побоюся сказати, що ми втратили багато на цьому шляху. І сьогодні Україна є стабільним регіоном Європи, але не надто симпатичним. Буде симпатія до України як до держави і до суспільства – буде й турист, й інвестиції, і все інше».

Автор: Данило Білик

Редактор: Христина Ніколайчук

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6267436,00.html

18.11.2010
«Приходьте в гості на… серіал»



Дедалі більше молодих німців полюбляють час від часу збиратися в компанії для перегляду серіалів. Феномен, що виник 20 років тому з появою на німецьких телеекранах «Далласа» чи «Династії», схоже, досяг нового рівня.

Серіали в Німеччині переживають нині «золотий вік». Кількість фанатів, особливо телепродукції із США, невпинно зростає. «Я фанат «Тюдорів». Це історичний серіал, неймовірно точний в деталях», - каже студент Флоріан. «Мені нині більш за все до вподоби серіал «Breaking Bad», - ділиться враженнями його подруга Уте. - Сюжет закручено довкола шкільного вчителя хімії, який почав виготовляти наркотики, аби врятувати від фінансового краху свою сім'ю». «Мій улюблений серіал – «Щит», - додає Петер. - Це про боротьбу поліцейських Лос-Анджелеса зі злочинним світом. Його знято в документальному стилі, тому виникає відчуття, ніби ти безпосередній учасник подій».

Серіал як у… Діккенса

Письменник і сценарист Мартін Клюґер – один із палких прихильників такого тележанру. На його думку, у телесеріалів багато спільного із серйозною літературою. Приміром, твори Чарльза Діккенса чи Оскара Уайльда публікувалися в газетах як романи з продовженням. Це також були свого роду серіали, які забезпечували високі тиражі виданням, вважає Клюґер.

«За своєю структурою серіали нагадують мені романи ХІХ століття, особливо Бальзака чи Гюго. По-перше, вони показують зріз усього суспільства. По-друге, окремі серії – це ніщо інше як глави романів, Сценаристи, як і автори класичних романів, не бояться ризикувати, вигадуючи суперечливих і неоднозначних персонажів. Крім того, теми та історії серіалів, як правило, взяті з нашої сучасності або недавнього минулого. На мій погляд, це дуже вдалий мікс», - каже сценарист.

У компанії веселіше

Нині в Німеччини дуже модно спільно переглядати серіали. У компанії веселіше, та й обговорити гостроту перипетій є з ким. Аби вповні насолодитися цим процесом, багато фанатів замість того, щоб кожен тиждень дивитися по одній серії, купують DVD, на яких записані цілі сезони. Диски із серіалами становлять нині четверту частину всієї DVD-продукції у Німеччині.

Переваги очевидні: «Нема реклами. У будь-який момент можна освіжити в пам’яті попередню серію або ж самому вирішити, коли краще подивитися нову. А можна і взагалі усі сезони подивитися за один тиждень. Це ніби улюблена книга, до якої завжди можна повернутися, перечитати ту чи іншу главу. А головне – ти сам вирішуєш, коли зручніше і краще це зробити», - розповідає Клюґер.

Саме тому, багато відомих кіноакторів дедалі частіше з’являються в телесеріалах. А знімати їх стали навіть такі імениті режисери, як Мартін Скорсезе. Адже сюжет у серіалів часто куди більш закручений, аніж у кінофільмів, і є де розігнатися, переконаний «серіалознавець».

Автори: Айґюль Чізмечоглу / Христина Ніколайчук

Редактор: Дмитро Каневський

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6243791,00.html

05.11.2010
У ході підготовки до Євро-2012 обіцяють культурний переворот


 Рагулі Власідзе

Поки уряди України та Польщі будують стадіони та розвивають інфраструктуру, митці дбають про духовний бік «Євро-2012». За їхнім задумом, чемпіонат має стати справжнім культурним переворотом в історії світового футболу.

Очолив футбольно-мистецький рух грузинський режисер та драматург Рагулі Власідзе. На його переконання, «Євро-2012» – чудовий шанс для України яскраво заявити про себе на світовій арені. «Я хочу, щоб уся Європа побачила український народ. Щоб наш чемпіонат запам’ятався на всю Європу!» Добра слава України його хвилює не випадково, адже він живе тут уже багато років і вважає її рідною.

Килим розміром з футбольне поле

Суть мистецького проекту Власідзе в тому, щоб час, який залишився до відкриття чемпіонату, перетворити на справжній міжнародний фестиваль футболу. Центральним у ньому буде створення велетенського килима, який матиме розміри футбольного поля. І це буде не просто килим. Кожен охочий зможе зав’язати на ньому свій вузлик – на знак єднання України і Європи. Таких вузликів буде близько двох мільйонів.

Оздоблять витвір символічно – українською вишивкою та прапорами країн-господарів чемпіонату. За задумом Власідзе, на церемонії відкриття  «Євро-2012» килим розстелять на полі стадіону, а потім гелікоптерами піднімуть у небо: «Килим буде плестися у Львові, Харкові, Донецьку, Києві, Варшаві, а потім у Парижі, Лондоні. Навіть УЄФА вже йде до того, щоб ми об’єдналися. І те, що ми сплетемо на цьому килимі, стане ніби «тріумфальною аркою» для наступного чемпіонату».

Булави з наконечниками-м'ячами

Крім того, завдяки Власідзе і коломийському гончареві Сергію Никоровичу Україна отримає неповторні та ексклюзивні символи турніру – керамічні булави з кінцівкою у вигляді м'яча. Під час чемпіонату їх мають подарувати найвизначнішим гостям «Євро-2012», розповідає митець: «Ми вже підготували 12 супер-булав. Усі різні і присвячені почесним гостям – президентам України та Польщі, президентові УЄФА Мішелю Платіні та іншим видатним людям, які щось роблять для українського спорту, і не тільки українського».

Важливе місце серед мистецьких проектів відводиться також першій у світі іконі із зображенням Божої Матері з Ісусом на руках з футбольним полем та м’ячем. Ікону, що має допомагати в культурі і спорті, охрестили «Радість Господа в любові». Створив її прикарпатський іконограф Василь Стефурак. «Створювалась вона приблизно так, - пригадує Стефурак. - Коли я познайомився з паном Рагулі, він ознайомив мене зі своїм задумом. Я дуже захопився цим і власне на основі таких асоціацій створив ікону. Цей образ має ще й на меті має віронавчальну особливість – показати на прикладі двох народів, як можна об'єднувати людей».

Футбольна ікона

Найбільш інтригуючим дійством було освячення ікони. До останнього ніхто не знав, як  духовенство поставиться до такої нетрадиційної святині. «Це є добрий знак. Ми подивилися – єресі немає, і тому ми поблагословили. Хай у добрий шлях, у добру путь іде. Попробуємо цього разу з Богом зробити щось добре», - сказав владика Коломийсько-Чернівецької єпархії кир Микола Сімкайло під час церемонії освячення символів чемпіонату.

Зараз підготовка до фестивалю і процес створення сувенірів вийшли на завершальний етап. Уже в листопаді має відбутися масштабна презентація проекту в Україні і за кордоном. А саме фестивальне дійство розпочнеться весною 2011-го. Як обіцяє Рагулі Власідзе, любителів футболу чекає багато цікавих сюрпризів.

Автор: Мар’яна Мацьків

Редактор: Христина Ніколайчук
http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6163844,00.html

29.10.2010
Немецкий кинохит: мягкое порно или сексуальное просвещение?

Сорок лет назад на экраны вышел один из самых успешных немецких фильмов. Нет, это не Фасбиндер или Шлендорф. Это лента с довольно неуклюжим названием "Доклад о школьницах. То, что родители считают немыслимым".

В истории кино фильму "Доклад о школьницах. То, что родители считают немыслимым", а также последовавшим за ним продолжениям принадлежит весьма скромное место. Зато этот своеобразный цикл вошел в историю Германии как символ сексуального раскрепощения. Даже те, кто не видел ни одного из, в общей сложности, тринадцати "кино-докладов о школьницах", знают о игривом обещании их создателей "рассказать всю правду о половом созревании немецких подростков".

Правда под мини-юбками

Короткие юбочки, гольфы, туфельки, бесстыже-невинные взгляды из-под скромных челок... И весьма откровенные сцены, рассказывающие о том, что происходит в раздевалке после урока физкультуры, на заднем сидении автобуса во время загородной поездки с классом или во врачебном кабинете во время (точнее, вместо) медосмотра.

"Доклад о школьницах" носит псевдодокументальный характер. Правда, в его основе действительно лежат реальные интервью, которые провел с 14-19-летними немецкими школьницами публицист Гюнтер Хунольд (Günther Hunold), один из провозвестников сексуальной революции в ФРГ. Книга с неожиданно откровенными признаниями юных жительниц Мюнхена была опубликована в конце шестидесятых годов, вызвала средней руки скандал, но вскоре затерялась в потоке подобной литературы. И канула бы в Лету, если бы не кинопродюсер Вольф Хартвиг (Wolf Hartwig). Тот приобрел права на экранизацию "Доклада" всего-навсего за тридцать тысяч марок. Инвестиция себя явно оправдала: псевдопросветительская кино-эротика была дублирована на 38 языков, ее посмотрели 100 миллионов человек в разных странах мира, она стала самым успешным немецким киноэкспортом семидесятых годов.

И никакой порнографии!

"Я буквально за один день стал миллионером, - рассказывает обитающий сегодня в Париже 90-летний продюсер "Доклада о школьницах", - потому что в нужный момент прорвался в пустовавшую нишу и оказался в некотором роде первопроходцем сексуального раскрепощения". Оказывается, секса не было не только в СССР – не было его и  ФРГ до появления этого фильма и тех, что последовали за ними.

У современного зрителя все эти резвящиеся на экране девицы обычно вызывают смешанное чувство снисхождения и легкой брезгливости. И, возможно, улыбку, потому что сегодняшнее телевидение и кино приучили нас к куда более откровенным сценам, чем те, которые произвели революцию сорок лет назад. Мы живем сегодня совсем в другом мире, наш порог дозволенности куда ниже, чем у создателей "Доклада о школьницах". С другой стороны, сладострастное смакование деталей соития с одноклассниками и одноклассницами, случайными знакомыми, а также со старшими родственниками может вызвать только отторжение. Правда, авторы уверяли, что речь идет о сексуальном просвещении, о половом воспитании, но это явно не социологические штудии, а мягкое – пусть и очень мягкое – порно.
Впрочем, продюсер эпоса о любвеобильных школьницах это обвинение решительно отвергает: по словам Хартвига, он ненавидит порнографию во всех ее проявлениях, в его фильмах нет чересчур откровенных сцен полового акта или обнаженного мужского тела, так сказать, "во фронтальной перспективе". Все актрисы, игравшие школьниц, были совершеннолетними и участвовали в съемках исключительно на добровольных началах. Рекрутировал их Хартвиг в магазинах, на дискотеках или просто на улице. Желающих сниматься было много. "Тогда продавщицы получали по триста марок в месяц, а я платил 500-600 марок. Это были бешеные деньги, " - вспоминает продюсер.

Свой сорокалетний юбилей "Доклад о школьницах" отмечает сегодня весьма скромно. Тем не менее, время от времени его достают с полки киноархива социологи и историки - как, например, киновед Гереон Блазайо (Gereon Blasaio), написавший диссертацию о сериале-юбиляре. "По-моему, это довольно грязное кино, ярко выражающее сексуальные фантазии мужчин еще сильно закомплексованных шестидесятых-семидесятых годов", комментирует он.

Автор: Анастасия Рахманова
Редактор: Ефим Шуман

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6162452,00.html

18.10.2010
«Ґете»: сучасний кінопогляд на народження зірки

Кадр зі стрічки "Ґете!", роль поета виконує Александер Фелінґ

„Страждання юного Вертера“, видані 1774 року, прославили молодого літератора Йоганна Вольфґанґа фон Ґете на всю Європу. Про особисту передісторію цього твору йдеться у новому німецькому фільмі з лаконічною назвою «Ґете».

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете (1749 – 1832) був універсальним генієм. Він малював, займався природничими дослідженнями, обіймав політичні й адміністративні посади. Але передусім він був літератором, видатним поетом і прозаїком. Його «Фауст» і ціла низка інших драматургічних і поетичних творів є найвідомішими у світовій класиці.

Серед літературних «шляґерів» Ґете – безумовно і його перший сенсаційно популярний роман «Страждання юного Вертера», який був виданий 1774 року, тобто коли письменнику було всього 25.  Німецький режисер і сценарист Філіпп Штетцль зняв стрічку про те, як народився цей геніальний твір Ґете. На переконання критики, передусім через дуже свіжу, невимушену гру акторів, у фільмі вдалося створити незакостенілий, близький сучасній молоді образ поета.

Провінція, нудьга, кохання

Почалося все у місті Ветцларі, 1772 року. Ґете змушений був працювати у тамтешньому суді на посаді, яку можна порівняти з сучасним практикантським місцем. Цю «практику» молодий Ґете сприймав радше як заслання. Незадовго до цього він провалився на екзаменах у Страсбурзі, де студіював юриспруденцію. Відсутність успіхів у навчанні мало дивувала людей в його оточенні, адже увага студента Ґете була прикута насамперед до вина, жінок і співу, а не до науки.

Вже в той час Ґете мріє стати поетом. Його не стримує в цьому бажанні навіть той факт, що вже написану драму «Ґетц фон Берліхінґен» відхилили видавці. Він переконаний, що його час ще прийде.  І продовжує шліфувати власний стиль. Хоча життя у ветцларській провінції здається йому досить нудним, кілька цікавих знайомств у нього все ж таки складаються.

«Ви, певно, юрист», - звертається до молодого Ґете у фільмі Шарлотта Буфф. «З чого Ви взяли?», - запитує Ґете. «Відсутнє почуття гумору», - відповідає дівчина. З такого діалогу, на переконання режисера Філіппа Штетцля, починається знайомство, яке з часом вплине на написання «Страждань юного Вертера».

Як у Шекспіра в кіно і в житті

У фільмі ж спершу розгортається любовна історія, яка дуже нагадує сюжет американської стрічки «Закоханий Шекспір». Така схожість не є випадковою, пояснює режисер фільму «Ґете» Філіпп Штетцль. «Від самого початку фільм був спробою зняти історію на кшталт «Закоханого Шекспіра», але про Ґете. Для цього треба взяти центральний твір письменника, який зробив його популярним, і розповісти реальну історію, яка передувала написанню. У Випадку з Ґете – це його «Вертер». А наш фільм – це такий собі „Making of“ цього  роману», - каже Штетцль.

Водночас стрічку не варто було б називати біографічним нарисом про Ґете. Адже, приміром, той факт, що Ґете на момент написання «Вертера» вже був відомим через публікацію «Ґетца фон Берліхінґена», у фільмі просто оминається. Та й актори, які виконують ролі Ґете й Шарлотти, не намагалися  з точністю копіювати стиль тодішніх часів.

«Мені здається неправильним точно вивчати, як все було й скопіювати це в стрічці. Адже неможливо обійтися без тих речей, які народжуються у процесі, під час постановки фільму», - каже Александер Фелінґ, який грає молодого Ґете. Критика хвалить його свіжу, інколи навіть дуже спонтанну й сучасну манеру гри у стрічці. У поєднанні зі схожим підходом до фільму його партнерки Міріам Штайн, яка виконує роль Шарлотти, можна очікувати, що фільм «Ґете» стане першою костюмованою стрічкою про класика німецької літератури, яка приверне увагу передусім молодих глядачів.

Автори: Бернд Соболла, Леся Юрченко
Редактор: Євген Тейзе

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6122533,00.html

13.10.2010
У битві німецьких міст за «Євробачення» переміг Дюссельдорф

 

Фани "Євробачення

"Західнонімецьке місто Дюссельдорф, столиця федеральної землі Північний-Рейн Вестфалія, остаточно витіснило з перегонів інших претендентів на право приймати в себе «Євробачення-2011» – Берлін, Гамбург і Ганновер.

«І дванадцять пунктів ідуть до… Дюссельдорфа!» Саме цими словами інтендант Північно-німецької телерадіокомпанії NDR Лутц Мармор напередодні оголосив рішення про те, що саме це місто наступного року стане господарем європейського пісенного конкурсу «Євробачення».

Цьому передували тривалі роздуми та «інтенсивні перевірки» концепцій кожного з чотирьох міст-претендентів. Окрім Дюссельдорфа, на «Євробачення» претендували ще три великі німецькі міста: Берлін, Гамбург і Ганновер, звідки, власне, родом переможниця цьогорічного «Євробачення» в Осло Лєна Майєр-Ландрут. Саме столиця федеральної землі Північний-Рейн Вестфалія запропонувала оптимальні умови для проведення конкурсу, зазначили організатори.

Оптимальний майданчик

Esprit-Arena в Дюссельдорфі

Під «оптимальними умовами» вони мали на увазі наявність достатньо місткого концертного майданчику, що вирізняється також доброю акустикою, порівняно невисокою орендною платою та прекрасними умовами для роботи представників ЗМІ. А ще Дюссельдорф може завдячувати своїй вигідній географічній близькості до західного німецького кордону, що, як сподіваються організатори, привабить на конкурс більше шанувальників саме із Західної Європи, де конкурс вважається не таким популярним, як на сході та півдні континенту.

«Євробачення-2011» відбудеться на дюссельдорфській Esprit-Arena, яка належить футбольному клубові другої ліги Fortuna. Організатори подякували спортсменам та футбольним функціонерам за готовність перебратися на кілька місяців на інші тренувальні майданчики і таким чином уможливили позитивне рішення для Дюссельдорфа. Esprit-Arena була збудована 2005 року і розрахована максимально на 66 тисяч місць. Але з огляду на спорудження великої сцени та встановлення необхідної апаратури квитки на кожен концерт зможуть придбати приблизно 24 тисячі глядачів.

Німці орієнтуються на Осло, а не на Москву

 

Лєна Майєр-Ландрут

Коли саме стартує продаж квитків, а також скільки вони коштуватимуть, організатори обіцяють повідомити ще до кінця цього року. Кажуть, що у витратах на підготовку орієнтуватимуться на Осло, а не на Москву, тобто хочуть вкластися в 25 мільйонів євро. Москва, що приймала в себе «Євробачення» 2009 року стала рекордсменом за витратами на підготовку шоу – тоді конкурс обійшовся у вдвічі більшу суму.

Півфінали «Євробачення-2011» відбудуться 10 і 12 травня, а ім’я нового переможця конкурсу стане відомим у фіналі 14 травня. Німеччину, як і на цьогорічному конкурсі в Осло, представлятиме Лєна Майєр-Ландрут. Німці вважають, що вже одного того, що вона виборола таке право для Німеччини за останні майже 30 років, достатньо, аби мати честь представляти свою країну вдруге поспіль. До Лєни Німеччина вигравала «Євробачення» лише один раз – 1982 року співачка Ніколь перемогла з піснею «Ein bisschen Frieden».

Автор: Христина Ніколайчук

Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6109377,00.html

08.10.2010
Олесь Ульяненко: «чорний» маргінал сучукрліту

За життя українському письменникові Олесю Ульяненку так і не вдалося здобути великої популярності ані в Україні, ані за кордоном. Чи дійде месидж митця людству після його смерті?

Олесь Ульяненко, він же Олександр Ульянов, просто Улян – так його називали друзі, товариші, колеги, всі ті, хто цінував його творчість чи просто любив його як людину. Дехто називає Ульяненка представником «чорної прози», дехто вбачає у чорноті описуваних ним буднів жагу до життя, до світла в кінці тунелю. Та всі, хто хоч трохи знайомий із романами письменника, визнають: він був такий один в українській літературі і, можливо, так і залишиться самотнім на власній сторінці літературної історії.

Літературний спадок – 10 романів і 2 повісті

Таким же самотнім було і реальне життя Уляна. Однокімнатна квартира у віддаленому районі Києва, в якій він помер , недоїдання, недосипання, відсутність родини й дітей – все це до болю нагадує життя героїв десяти його романів і двох повістей. Чималий спадок як для 48-річного письменника.

«У цьому місці, де він писав, він почувався людиною, відчував свою гідність, свій світ. Це був його світ, багатьом незрозумілий», - каже режисер Володимир Тихий. Разом із Ульяненком він написав два сценарії, які, як і багато кінозамальовок в Україні, досі так і не були екранізовані й, можливо, ніколи не будуть.

«Порнографія» без хепі-енду

Ульяненко писав про сірий побут, про маргіналів, жертв – ситуації, нелюбові, насильства, знущання. За свій роман «Сталінка» він отримав малу Шевченківську премію і пошану з боку літературної України. Але видавали Ульяненка небагато. Його останній роман «Жінка його мрії» Національна експертна комісія з питань моралі навіть визнала порнографічним і заборонила. Потім безпідставні звинувачення було знято, книжку повернуто на полиці, але героям його творів досі не судилося стати героями нашого часу.

«Популярними бестселерами вони ніколи не будуть, адже це романи без хепі-енду, без позитивного героя. Це романи, які не дають надію, а відбирають її. Масовий читач боїться таких романів, адже вони не даватимуть йому спати – він буде розплачуватися за їх прочитання двома-трьома безсонними ночами або двома пляшками випитої горілки», - каже відомий український письменник Андрій Курков.

Дорога на захід

Свого часу, каже Курков, він показував «Сталінку» Ульяненка французьким і німецьким видавцям, але ті відмовилися від твору. Мовляв, надто національною здалася їм ця проза життя. «Може, в чомусь вони й праві», - каже письменник.

Для того, аби твори Ульяненка стали цікавими Заходу, їх треба популяризувати в Україні, вважає Курков. Мовляв, якщо він увійде в сучасну класику української літератури й буде присутнім у культурно-інформаційному просторі, тоді на нього можуть звернути увагу і перекласти.

Володимир Тихий вважає навпаки. «Потрібно зараз перекласти його твори англійською, французькою, німецькою мовами. Аби більш вибаглива публіка могла з ними ознайомитися і щоб він повернувся назад уже як людина, яка довела,що вона є талановитим письменником, десь там. Бо по-іншому тут не відбувається», - каже він.

Тихий каже, що близький друг Ульяненка, режисер Мирослав Слабошпицький наразі активно працює над тим, щоби твори письменника були перекладені німецькою. Утім, назавжди відкритим залишається питання, чи хотів сам Ульяненко слави й популярності.

Автор: Данило Білик

Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6067579,00.html

01.10.2010
Саундтрек німецького об’єднання

Кожна історична подія має своє звучання, свій саундтрек. Воз’єднання Німеччини, 20-річчя якого відзначають нині, багато хто пов’язує із ритмами музики в стилі техно. Хоча для більшості все ж віє «Вітер змін».

Об’єднаний Берлін – це символ возз’єднання Німеччини. А Берлін неможливо уявити собі без клубної техно-культури. Більше того, німецьку столицю вважають світовим центром музики цього напрямку. А почалося таке становлення техно-Мекки  20 років тому, в період історичних перетворень у Німеччині.

Історичні перетворення під техно-музику

Для багатьох у Берліні саундтрек об’єднання має однозначно техно-звучання. Приміром таке, як у виконанні відомого берлінського ді-джея, Dr. Motte. Його колеги з ді-джеївського цеху діляться такими думками:


Возз’єднання Німеччини -становлення техно
«Падіння Берлінського муру й возз'єднання Німеччини безумовно пов’язані з ритмами техно-музики. Без цих змін взагалі б не було того техно, яке популярне в наші дні».

«Все змінилося з возз'єднанням Німеччини. У ті часи техно робили й підтримували люди, які походили з панківського чи пост-панківського руху. Техно було першою музикою, яка походила з возз'єднаного Берліна. Це була нова й свіжа музика. І це було вперше, коли музика, яка походить з Німеччини, так надовго опинилася в центрі уваги музичної поп-спільноти всього світу».

«Техно точно був саундтреком тих часів. Гадаю, це пов’язано зокрема з тим фактом, що в Берліні було багато полишених будівель, які просто захоплювали техно-діячі, перетворюючи їх на клуби на кшталт відомих E-Werk чи Tresor. Такі можливості не могли пропустити молоді бунтарі. Тому вони з радістю сприймали і музику, і культуру техно загалом. І це є головною причиною того, що Берлін до наших днів залишається світовою техно-столицею».

Пронизливий  «Вітер змін»

Звісно, багатьом простим громадянам може видатися дивним, що таку серйозну історичну подію, як возз'єднання Німеччини пов’язують саме з техно-музикою, яка не є такою вже близькою для більшості пересічних громадян. Але точно є одна пісня, яку готові сприйняти за саундтрек тих часів більшість людей.


Scorpions написали хітовий "Вітер змін"
Свій «Вітер змін» (Wind of Change) німецький рок-гурт Scorpions написав під враженням подорожі до Москви, тоді ще столиці СРСР. На початку дев’яностих років минулого століття ця пісня підкорила хіт-паради на різних континентах. Шаленої популярності вона набула, звісно, в Європі. Загалом  сингл продався 14 мільйонів разів. Хоча тема пісні підходить до німецького об’єднання,  точним саундреком тих подій її важко назвати. Адже Scorpions випустили свій хіт у листопаді 1990 року, тобто через рік після падіння Берлінського муру і через місяць після возз’єднання Німеччини.

Автори: Ніл Литолліс/Леся Юрченко

Редактор: Наталя Неділько

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6067800,00.html

24.09.2010
«Вулиця ігор – ігри на вулиці. Київ: Андріївський узвіз»

Фото Андреаса Герцау

Це не об’ява з газети, а назва фестивалю сучасного мистецтва, організованого німецьким Гете-інститутом. Фестиваль має пожвавити суспільну дискусію про майбутнє Андріївського узвозу,який ще називають київським Монмартром.

Прогулятися однією з найстаріших вулиць Києва, Андріївським узвозом, аби відчути атмосферу мистецтва, яка здавна там панувала, нині проблематично. На колись пішохідній вулиці нині повз мистецькі галереї, театри та музей снують автомобілі в два ряди, а історичні будівлі активно забудовуються сучасними офісами. Тому митці вирішили започаткувати діалог про перспективи мистецько-соціальної реконструкції київського Монмартру.

Ініціаторами ідеї виступили німецький Гете-інститут разом з центром сучасного мистецтва «Совіарт». До проекту долучилися й вуличні художники з Андріївського узвозу, і митці зі світовими іменами. У центрі уваги проекту «Вулиця ігор – ігри на вулиці» – радикальні зміни публічного простору, що спостерігаються в містах Центральної та Східної Європи після розпаду Радянського Союзу, кажуть організатори вуличного фестивалю.

«Кожна столиця має такі визначні місця на кшталт Андріївського узвозу. І це хороша ініціатива започаткувати відкриту дискусію про зіткнення культури й інтересів на цій вулиці. Це важлива і складна тема, яка стосується зміни поколінь, які раніше тут жили і нині живуть. Саме цей вуличний фестиваль окреслює цю та інші  проблеми», - сказав на презентації проекту «Вулиця ігор – ігри на вулиці» посол Німеччини в Україні Ганс-Юрґен Гаймзьот.

Чого ще не бачив Київ

Фестиваль почнеться першого жовтня концертною інтервенцією «Камені», яку написав для Андріївського узвозу відомий німецький композитор Ґергар Штеблер у співпраці з українським письменником Сергієм Жаданом. А потім на короткий час культовий німецький фотограф Андреас Герцау перетворить весь Андріївський узвіз на галерею, розмістивши на фасадах трьох будинків свої масштабні світлини. А письменники Йоко Тавада та Ґергард Фалькнер з Німеччини проведуть літературні читання та візьмуть участь у німецько-українському діалозі на тему міжкультурних феноменів, міста і літератури.

Представляючи програму вуличного фестивалю, директор центру сучасного мистецтва «Совіарт» Віктор Хаматов наголосив: те, що вони запропонують, арт-Київ ще не бачив: «Протягом трьох днів на Андріївському узвозі відбудеться те, чого в нас ніколи ще не було в такому контексті, розуміючи сучасне соціальне мистецтво як пропозицію до співпраці, до діалогу. Саме в цьому ми бачимо актуальність сучасного мистецтва».

Старий-новий узвіз

Тільки-но організатори фестивалю представили концепцію фестивалю, як між київською владою, архітекторами та митцями розгорілася справжня дискусія: яким бути Андрієвському узвозу після реконструкції і чи варто цей процес узагалі затівати. Архітектор Сергій Казарянс переконаний, що можна знайти багато охочих вкласти кошти в цю відому київську вулицю – аби лиш це був цікавий архітектурний проект.

«Задача архітектора, інженерів, митців – створити неповторне «обличчя» цієї вулиці, яке не буде позначено елементами короткочасної моди чи політичної кон’юнктури. Ні в якому разі. Андріївський узвіз повинен бути у стилі старокиївської архітектури з її неповторними елементами», - переконаний архітектор Сергій Казарянс.

Фестиваль «Вулиця ігор – ігри на вулиці» триватиме три дні – до 3 жовтня. Вхід на всі заходи в рамках фестивалю безкоштовний.

Автор: Лілія Гришко

Редактор: Христина Ніколайчук

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6040191,00.html

17.09.2010
Октоберфест – свято пива і не тільки 

Цими вихідними у Німеччині починається Октоберфест – наймасштабніше пивне свято у всьому світі, що має давню традицію. До четвертого жовтня столиця Баварії прийматиме мільйони гостей з усього світу.

На Октоберфест до Німеччини приїздить багато іноземців – і з сусідніх європейських країн, і з інших континентів. Мовний бар'єр допомагає подолати пиво і  святковий настрій, що всіх поєднує. Тут всі є рівними, всі з усіма на ти, а спілкуватися у переповнених пивних наметах все одно неможливо. Якщо ж це все таки вдається, то суміш німецьких та англійських слів доповнюється активними жестами рук і ніг.


Божевілля

Психолог Барбара Вайц  так пояснює цей феномен:  «Масштаб свята,  його інтенсивність, строкатість, його шаленство, все це вводить людей у стан сп'яніння, досягається особливий стан психіки. Люди несамовито сміються або нестримно плачуть, миттєво закохуються і розкохуються, це все є божевіллям, ці екстремальні стани людини».

Відчуття братерства  з  зовсім незнайомими людьми справді тут виникає дуже швидко, підтверджує Джон Генке з Нью-Йорка: «Для цього потрібно  трохи допоміжного засобу – пива. Це божевілля, але люди стають дуже дружелюбними. Це – дуже особливе свято,  мене заворожує те, скільки тут представників різних націй».

 
Один келих - один літр

Близько 20%  з понад шести мільйонів гостей Октоберфесту – це іноземці. Багато з них подолали не одну тисячу кілометрів, аби зануритися у цей п'янкий вир емоцій. Більшість з них – це європейці, наприклад італійці чи англійці, але  є й багато американців та австралійців. Вони полюбляють купувати сувеніри на згадку про Октоберфест – пивні келихи, фетрові капелюхи.  У світі є близько двох тисяч так званих філіалів Октоберфесту, наприклад, у Чилі, Бразилії чи Таїланді.

 

Головне - правильно оцінити свої сили

Вероніка Родріґес, наприклад, познайомилася з традиціями пивного свята в своїй рідній Аргентині, після чого захотіла відвідати і оригінальний Октоберфест у Мюнхені. «Я була здивована  тими обсягами пива, що тут наливають. Літровий келих – це я недооцінила».

Приблизно так само почуваються і інші туристи, адже пиво з вмістом алкоголю 6% у літрових келихах  - це серйозно. Коштує такий келих 9 євро. Це – недешево, але воно того вартує, переконані гості.

Автор: Таня Ґронде, Наталя Неділько

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,6014774,00.html

10.09.2010
Бетховен-2010: скрипка проти німецького року


У Бонні, рідному місті Бетховена, стартує черговий фестиваль, який носить його ім’я. Попереду чотири тижні зустрічей з музикою. Ви також можете стати свідком музичних подій, відвідавши наш відео-концертний зал!
„Komm! Ins Offene, Freund" (що можна перекласти як «Вперед! У відкрите, друзі») – так починається один з віршів Фрідріха Гельдерліна, видатного німецького поета-романтика. У його метафізиці «відкрите» (das Offene) означає не тільки простір природний, а й новий початок, чистий аркуш паперу… Саме цей рядок класика обрали цього року за гасло Бетховенського фестивалю в Бонні. Музичне свято стартує 10 вересня й триватиме до 9 жовтня.

«У цього гасла є подвійний сенс: з одного боку ми звертаємося до музики, створеної близько 1800 року, коли Гельдерлін написава свій вірш. З іншого ж боку, ми звертаємося й до, власне, утопічного потенціалу музики», - пояснює директор Бетховенського фестивалю Ілона Шміль.

Чи може музика зробити світ і людину кращими?

Це питання було неймовірно важливим для самого Бетховена, і його відповідь ми знаємо із заклику «Обійміться, мільйони!». Але нині це ж питання дуже гостро постає в тих країнах і регіонах, де класична музика ще не перетворилася на атрибут світського життя. Тому, як одна з відповідей на це питання – участь у цьогорічному Бетховенському фестивалі зокрема молодіжних оркестрів з Бразилії та Венесуели. У рамках кінопрограми музичного форуму покажуть також документальні фільми про непросте життя симфонічних оркестрів з Тегерана й Кіншаси.

Ілона Шміль, директор Бетховенського фестивалю
«Йдеться про своєрідну форму культурного обміну, який живе й повинен проводитися. Ми намагаємося робити його більш інтенсивним з тими країнами, в яких є на те воля, приміром, з Бразилією», - каже Ілона Шміль. На її переконання, жителі Західної Європи занадто «ситі», у них немає сил і пристрасті, щоб боротися за якісь ідеали. Натомість люди, які мають важкі умови життя, краще відчувають інтегруючу силу музики, переконана директор Бетховенського фестивалю.

Зірки, концерти під відкритим небом і рок-н-рол

Утім, навіть у «ситому» Бонні ще до початку Бетховенського фестивалю були розпродані 80 відсотків квитків на загалом 150 концертів. Щоправда, публіка в Бонні думає передусім, напевно, не про зміну світу за допомогою музики, а просто про насолоду від музики у виконанні зірок класичного жанру.

А от у пошуках нового глядача і свіжих імпульсів фестиваль практикує і цього року досить нестандартні концертні формати. Приміром, молодий нью-йоркський ансамбль The Knights буде щовечора презентувати «полегшені» програми, виконуючи лише одну частину симфонії чи інструментального концерту у поєднанні з легшими музичними жанрами. А скрипаль Даніель Хоуп виступить у музичному поєдинку з рок-гуртом Bakkuchan. Публіка ж вирішуватиме, хто вийде переможцем!

public viewing у Бонні
Пряма відеотрансляція з Бонна

Продовжать у Бонні й успішну практику так званих public viewing – показу прямих трансляцій концертів на екрані, встановленому на центральній, Ринковій площі Бонна.

Стати глядачами Бетховенського фестивалю можете й Ви! Приміром у суботу, 11 вересня, з 22:30 за київським часом знову відкривається наш «відеоконцертний зал». Відвідувачі інтернет-сторінки Deutsche Welle отримають унікальну можливість побувати на концерті одного з найкращих оркестрів світу – Камерної філармонії Бремена. Ви зможете подивитися й послухати концерт в режимі прямої відеотрансляції. У програмі – твори Шумана, й, звісно, Бетховена. Загалом, нагадаємо, в наступні тижні в Бонні в рамках Бетховенського фестивалю заплановані півтори сотні різних концертів.

Автори: Анастасія Рахманова/Леся Юрченко

Редактор: Євген Тейзе

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5994574,00.html

02.09.2010
Венеціанський кінофестиваль – більше молоді, менше зірок

Венеціанський кінофестиваль стверджує, що є найстарішим подібним святом. Однак його організатори не проти й помолодикувати, якщо врахувати середній вік режисерів, яких цього року запросили до Венеції.

У програмі 67-ого міжнародного кінофестивалю у Венеції 23 конкурсних стрічки та 27 – позаконкурсних. Відкриє фестиваль надзвичайно очікувана картина «Чорний лебідь» Даррена Аронофски з Наталі Портман та Венсаном Касселем у головних ролях. Режисер два роки тому вже отримав «Золотого лева» за свою попередню стрічку – «Рестлер». Фільм розповідає про двох балерин, що змагаються за увагу хореографа та за головну роль у «Лебединому озері».

Американських та італійських фільмів найбільше

Під час кіносвята, що триватиме 11 днів, глядачі побачать 50 фільмів. Цього року більше уваги віддано італійським та американським режисерам, насамперед досить молодим: середній вік тих, хто бере участь у конкурсі – 47 років.

 

Квентін Тарантіно очолив журі Венеціанського кінофестивалю
Найбільш очікуваним з італійських фільмів є стрічка «Ми вірили» режиссера Маріо Мартоне, присвячена італійському Ренессансу. Фільм триває 204 хвилини. Іншою картиною, на яку дуже чекає публіка, є «Янголи зла» Мікеле Плачідо, який буде показаний поза конкурсом шостого вересня. Крім того, у той же день, як оголосив президент кіносвята Марко Мюллер, буде представлений фільм-сюрприз нинішнього фестивалю.

Трудова міграція як тема кіно

Однією з документальних цікавинок кіносвята є фільм „Зелена кров” італійського режисера Андреа Сегре, присвячений драматичним подіям, що стались у січні цього року в італійському містечку Розарно. Розарно стало символом негараздів трудової міграції. Там спалахнув протест африканських робітників, які працювали, за свідченнями, „у нелюдських умовах”. Вони вийшли на вулицю й почали трощити все на своєму шляху. У фільмі учасники подій розповідають про це від першої особи.

Головою журі є Квентін Тарантіно, а серед членів – добре відома українському глядачу литовська актриса Інгеборга Дапкунайте.

Автор: Мар'яна Яворська
Редактор: Володимир Медяний

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5965026,00.html

25.08.2010
Лакоманія: без фарби на нігтях – як без одягу

Чи йдеш ти в ногу з модою, можна нині визначити за кольором лаку для нігтів. Зірки кіно й музики, перші леді деяких країн – фарба на нігтях є обов’язковим атрибутом сучасної модниці. На деякі лаки навіть є довгі черги.

Ще зовсім донедавна яскравий колір лаку допускався лише для нігтів на ногах. Руки ж мали «відпочивати», маючи доглянутий, близький до натурального вигляду «французький манікюр». Темний чи пак яскравий колір нігтів на руках вважався вульгарним несмаком. Вважалося, що сучасна молода жінка, яка слідкує за модою і постійно користується ноутбуком чи мобільним телефоном, просто не може мати кольорові нігті.

Однак торік ці настрої почали потроху змінюватися. А почалося все з рекламної кампанії кількох світових брендів класу "люкс". Lanvin, Missoni та Akris випустили рекламні фото, на яких манекенниці мали нігті, пофарбовані в темно-червоний колір. Раніше таке можна було уявити лише на рекламі дешевих товарів. Але провідним глянцевим журналам ця новизна сподобалася й вони підхопили цей тренд.

Вирішальна роль Chanel

А потім була черга за Chanel. Лак для нігтів цієї марки фарбового напрямку Jade миттєво наприкінці 2008 року набув культового статусу. Зеленавий тон (Jade, у перекладі – нефрит) красувався на показі мод сезону осінь-зима 2009/2010 на нігтях моделей, які демонстрували одяг від Chanel. «Колір лаку Jade придумав разом з Карлом Лаґерфельдом наш стиліст і арт-директор Петер Філіпс. І очікувалося, що його застосовуватимуть виключно для цього єдиного показу мод», - розповідає Стефан Бланшар, виконавчий директор представництва Chanel у Німеччині.

Однак так не сталося. Маленька серія лаку Jade швидко розпродалася. Його справжня ціна – 22 євро за пляшечку. Але оскільки цей лак став настільки раритетним, його можна було купити тільки на інтернет-аукціонах. І коштував тоді один флакон понад 100 євро.

Взагалі, пояснює Бланшар, той факт, що лак Chanel Jade набув такої популярності, є з одного боку щасливим збігом обставин. Однак головне – це відчуття нового тренду, яким справді обдарований Петер Філіпс. Адже наступна фарба лаку для нігтів, яку він «змішав» для Chanel на початку цього року, теж набула шаленої популярності. Назва цього тону – Particulière, а описати його досить важко. На сторінках модних журналів цей відтінок називають сіро-бузково-бежевим. Стриманий, але водночас і помітний колір так полюбився модницям, що вони миттєво розкупили ці лаки. Щоб придбати його, в парфумерних магазинах донині навіть доводиться записуватися в чергу. Такого ажіотажу, як на Particulière модні експерти не пам’ятають.

Раніше – сумка, тепер – лак для нігтів

Утім, не лише Chanel є законодавцем моди у часи нинішньої лакоманії. Ще до шанелівського Particulière американський бренд Essie випустив схожий тон, який мав назву «Mink Muffs» (у перекладі – норкова муфта). А після лакованих у чорний колір нігтів нинішньої переможниці пісенного конкурсу «Євробачення» німкені Лєни європейські модниці теж почали фарбувати нігті в чорний. Щоправда, в цьому випадку не мало значення, який саме бренд його випустив.

Взагалі, за оцінкою фахівців, лак для нігтів набув нині такого статусу, який мали нещодавно сумки провідних модних лейблів. І швидкого завершення лакоманії очікувати не варто. Зрештою фарбувати нігті можуть всі – незалежно від фігури та статків. Єдине, в чому сумніваються експерти від моди, так це те, що лаком для нігтів захопляться й чоловіки. Принаймні нещодавно, коли відомий футболіст Кріштіану Рональдо з’явився на публіці з пофарбованими в чорний колір нігтями на ногах, модні блогери дуже обурювалися. Може Рональдо просто обрав не той колір, і йому слід було б зробити ставку на зеленавий тон на кшталт Chanel Jade.

Леся Юрченко/ Дмитро Каневський/ dpa

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5939268,00.html

22.08.2010
Йіііі-ха! Або що забули ковбої у німецькому Кельні



Кельнське родео

Ковбої та ковбойки, скачки на биках та традиційні танці у стилі «кантрі». Це може означати лише одне – родео! І цього разу вони зібралися не у Техасі, а в західнонімецькому Кельні.

Співак у стилі «кантрі» наспівує вестерн-пісню Хенка Вільямса «Твоє зрадливе серце» в той час,  як на дерев’яній сцені пари танцюють «тустеп»  - традиційний американський танець, схожий на спрощений варіант польки. Усі в ковбойських капелюхах, сорочках-вестернах, ковбойських чоботах і джинсах «Вранглерах». Весь цей традиційний імідж доповнює пачка жувального тютюну, що стирчить із задньої кишені джинсів.

На перший погляд може видатись, що ви потрапили до Вайомінгу чи штату Техас, але насправді ви в Кельні, на п’ятій річниці Кельнського Родео, найбільшого у Німеччині.


Учасники дійства

Цього року дводенне святкування відвідало понад 20 тисяч людей. Усі вони приїхали в Кельн, аби послухати кантрі-музику, потанцювати,  приміряти ковбойські костюми, спробувати традиційних німецьких ковбасок та, звісно ж, випити келих місцевого пива, розповів один з учасників дійства на ім’я Торстен. «Чому родео популярне? Насправді, я не можу цього пояснити. Кожен вирішує особисто для себе. Але мені здається, це передбачає певне ставлення до життя, це стиль життя. Ціла філософія».

Життя нових ковбоїв

Але для Торстена це означає значно більше, ніж просто переодягання.


"Де поділися всі ковбої?" співала колись Пола Кол

«Просто одягнути костюм ковбоя і сказати «так, тепер я ковбой» – цього не достатньо. Потрібно жити життям ковбоя,  а також бути готовим до того, що люди, які не розуміють такого способу життя, будуть витріщатися на тебе», - каже він.

Там, де відбувається безпосереднє дійство, кілька тисяч людей споглядають за ковбоями, що ловлять бика на ласо, чи влаштовують скачки на конях. Для дітей також є розваги: катання на поні, атракціон на механічному бику. Що стосується танців, то німці підходять до цього заняття достатньо серйозно: двічі на день відбуваються майстер-класи, де можна вивчити основні рухи традиційних танців у стилі «кантрі».

Незважаючи на те, що кельнське родео – подія місцевого масштабу, певною мірою воно також свідчить про чудове культурне порозуміння між німцями та американцями. І якщо запитати в американця, що б вони перейняли з німецького родео в американське – відповідь була б однозначна: ковбаски та німецьке пиво.

Автори: Енді Валвур, Євгенія Куца
Редактор: Дмитро Каневський

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5915713,00.html

11.08.2010
Кравчиня мрій з України: Анна Угрюмова і її берлінський весільний салон

У берлінському салоні української дизайнерки Анни Угрюмової замовляють сукні різні жінки. Навіть героїні кількох популярних телефільмів йшли під вінець у сукнях талановитої модельєрки, яка родом з Білої Церкви.

Тридцятилітня Анна Угрюмова в Німеччині вже дев’ятий рік. Приїхала лише зі знаннями англійської - німецьку та дизайн штудіювала в Баварії. Дитяча мрія про власний салон весільних суконь здійснилася шість років тому, коли переїхала в Берлін. Її салон має дуже влучну назву – “Felicita”, тобто щастя.

А першою наставницею, як згадує Анна, була маленька “старушенція”, яка просто вражала своїми ідеями. "Вона ганяла з величезною сигарою поміж дорогих тканин і вільною рукою намагалася щось пояснити клієнтці", - розповідає Анна. За якийсь час після такої "школи" молода модельєрка вирішила дико ризикнути і пішла “ва-банк” - весь капітал до останнього центу вклала у закупівлю шовку. Ризик був чималий, однак сукні сподобалися замовникам, і згодом сформувалася команда однодумців з п’яти кравчинь та продавця.

Головне - індивідувальність нареченої

 “Jedes Kleid hat seine Trägerin” або “кожна сукня повинна знайти свою наречену”, переконана Анна Угрюмова. “Моя мета - щоби клієнтка залишалася сама собою, тобто натуральною. Вона повинна бути молодою, самовпевненою, і вона повинна презентувати цю сукню. Можна будь-яку сукню жінці одягнути, і вона буде з десяти суконь у вісьмох прекрасно виглядати, але найголовніше, щоб ця сукня підкреслювала її індивідуальність, тобто просто трішки, скажімо, яскравовираженіше, а не якоюсь переодягненою в абсолютно іншу особу до невпізнання”, - розповідає Анна.


Анна Угрюмова та її моделі
Тканини, а це переважно високоякісний шовк, дизайнерка замовляє головно в Іспанії. Конкуренція дуже висока, адже в Берліні понад 30 весільних салонів, більшість з яких пропонує продукцію відомих світових брендів, Водночас модельєрка каже, що їй вдалося знайти свою “Marktlücke”, тобто таку собі ринкову нішу, і тепер замовники вже самі шукають українську модельєрку, а не навпаки.

"Мені симпатизує німецький смак"

А її перевага над іншими – цуе повністю індивідуальний сервіс з власними ідеями. Основними клієнтками української кравчині є німкені, в середньому, тридцяти років, наголошує дизайнерка. “Мені симпатизує німецький смак, скажімо так, простота, елегантність та “edel”, тобто благородність та якісна тканина. Німкені потрібний цікавий покрій сукні, і вона не забиває сукню цим виблискуючим камінням, тобто вона більше любить деталі, але які виражені у складному покрої чи дорогій тканині” - каже модельєрка.

За її словами, найважливішим цьогорічним трендом є відродження кольору тканини. Це вже не класичний білосніжний, а ванільний, колір “слонової кості”, “капуччіновий” та навіть сіро-голубий. Найцікавіше, що фарби користуються попитом у німкень різного віку, стверджує модельєрка. Водночас вона наголошує, що весільна мода - це не ультрамодна течія чи напрямок, а радше добре забуте старе.

Нове - добре забуте старе

“У весільній моді постійно повертаєшся або до “шістдесятих” з тонкими таліями чи до “сімдесятих” як от дуже консервативні прямі спідниці, закриті комірці, тобто весільна мода - це завше “машина часу в минуле” - чи то широкі підспідничники на кільцях, корсети, тобто це все вже бачили, це все просто модернізується” - каже Анна і жестикулює рукою, на якій зав’язана червона нитка. У такий спосіб модельєрка намагається відганяти від себе поганих духів та заздрісних недоброзичливців. Напевне десь таки трохи допомагає, позаяк у січні Анна Угрюмова відкрила салон весільних суконь у Швеції, ще до кінця цього місяця відкриє в Ауґсбурзі, а з наступного року на черзі Гамбург...

Автор: Андрій Вовк

Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5883607,00.html

06.08.2010
Виставка Фріди Кало в Берліні: сенсаційний фінал

Черга на виставку в Берліні

У Берліні завершує свою роботу виставка-ретроспектива відомої мексиканської художниці Фріди Кало. Попри солідне подовження часу відкриття музею охочим подивитися картини доводиться чекати до 9 годин.

Фріда Кало (1907-1954) – найвідоміша художниця Латинської Америки й культова особа епохи модерну. Її картини вважають іконами мексиканського мистецтва ХХ століття, а історія її непростого життя оповита легендами й представлена в численних книгах і фільмах.

Упродовж 14 тижнів у Будівлі Мартіна Ґропіуса в Берліні проходить найбільша в Європі ретроспективна виставка, присвячена творчості однієї з найкультовіших художниць сучасності. У німецькій столиці представлено ще до понеділка, 9 серпня, близько 170 робіт Фріди Кало, серед них – практично всі, які стали відомими на цілий світ. Для художниці малювання було передусім головним способом «опрацьовувати» хворобу, викликану аварією в юнацькому віці.

Щоб потрапити в ці зали, треба витримати не одну годину в черзі

Великий успіх – велика черга

Ніхто не сумнівався, що берлінська виставка робіт Фріди Кало стане резонансною подією в культурному житті Європи. Але що на завершення вона викличе такий ажіотаж, ніхто не міг прогнозувати. «З досвіду відомо, що під кінець виставки подивитися приходять багато людей, тобто всі ті, хто відкладав відвідини на останній день», - каже Ґереон Сіверніх, директор музею в Будівлі Мартіна Ґропіуса.

Він розповідає, що нині чекати на вхід до виставки людям доводиться в середньому 6-7 годин. Якщо пощастить, то можна опинитися у виставковому приміщенні вже за 4 години, якщо ні – то доведеться чекати й усі 9 годин, розповідають відвідувачі виставки. Музей, беручи до уваги такі обставини, змінив графік роботи, й відвідувачі можуть милуватися картинами Фріди Кало до десятої вечора. Однак ця зміна видається взагалі непомітною на тлі маси охочих подивитися виставку.

«У нас вже було загалом понад 200 тисяч відвідувачів. Це число, про яке на початку виставки у квітні ми й не мріяли», - каже Ґереон Сіверніх. А любителі статистики вже навіть підрахували, що більшість відвідувачів виставки – це були жінки.

Леся Юрченко/Наталя Неділько/dpa/epd

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5873691,00.html

29.07.2010
Культурні цікавинки серпня

Ціла низка відомих фестивалів, архітектурний бієнале, ретроспективні кінопокази та день мандрівника відбудуться у серпні... Зальцбурзький фестиваль

Ще з 1920 року традиційно проводиться «Міжнародний Зальцбурзький фестиваль». Ось уже майже тридцять років його проведення пов’язується з іменем композитора Герберта фон Караяна, який зробив великий внесок у популяризацію заходу. На 90-річний ювілей фестивалю приїде зокрема російська оперна діва Анна Нетребко. Вона братиме участь у відновленій постановці опери «Ромео і Джульєтта». А відома актриса Бірґіт Мініхмайр виступить у своєму дебюті на фестивалі у п’єсі "Кожна людина" Гуґо фон Гофманншталя. Загалом з 25 липня по 31 серпня очікується показ 180 різних постановок.
Музичний фестиваль у Шлезвіг-Гольштейні

Ще один фестивальний ювілей. 25-річчя відзначає цього року відомий музичний фестиваль, що проходить щоліта на північному заході Німеччини, в землі Шлезвіг-Гольштейн. Упродовж усього серпня фестивальні заходи не оминуть жодного палацу, церкви, фортеці чи навіть старих хлівів у цій федеральній землі. Цього року до місць проведення концертів додали ще й кілька ангарів для літаків та промислові цехи. А 15 серпня очікується особлива акція: засновник фестивалю Юстус Франтц та його колишній партнер у музичному дуеті Кристоф Ешенбах разом гратимуть Моцарта. А головний акцент у цьому році робиться на музикантах і музиці з Польщі. Буде показано зокрема польську національну оперу «Галка» композитора Станіслава Монюшка, а також виступатимуть, почасти вперше в Німеччині, відомі джазові колективи та ансамблі камерної музики з Польщі.
Мистецьке свято у Веймарі

20 серпня почнеться «прочанське» мистецьке свято у Веймарі. Прочанським його називають, бо мистецтво завжди в русі, завжди прямує до великої мети, так, як це роблять і прочани. Ніке Ваґнер, правнучка великого німецького композитора Ріхарда Ваґнера, заснувала цей фестиваль 2004 року навмисне подалі від великих культурних центрів Німеччини. Упродовж ще досить скромного часу існування свято мистецтва у Веймарі посіло свою гідну позицію серед важливих культурних заходів кінця літа в Європі. У програмі тритижневого фестивалю головна складова – музична. Утім, на відміну від фестивалів у Луцерні чи Зальцбургу, Веймарський фестиваль дає можливість для розкриття практично усім видам мистецтва. Цього року, приміром, окрім музики сильно представлені література й кіно. А 28 серпня буде вручено традиційну нагороду імені Ґете. Нею відзначають людей за особливі заслуги в галузі розвитку німецької мови та міжнародних відносин. Цього року її отримає угорська філософ Аґнес Геллер, перекладач Фуад Рифка, а також американський науковець Джон М. Спалек.
Кінофестиваль в Локарно

Швейцарський кінофестиваль в містечку Локарно, що на узбережжі озера Лаґо Маджоре, відомий передусім італійським, німецьким і французьким шанувальникам кіно. Головна причина – багатомовність регіону. На цьому форумі головну роль відіграє не гламур, а визначні ретроспективи, присвячені важливим етапам і особистостям в історії кіно. Цього року фестиваль присвячений творчості Ернаста Любіча. Німецький актор і режисер Любіч емігрував у 20-их роках минулого століття до США й зробив гарну кар’єру в Голівуді. Прославився він такими фільмами, як пародія на нацистів «Бути чи не бути» та музична стрічка «Весела вдова».

Архітектурний бієнале у Венеції

Цього року на архітектурному бієнале у Венеції з 29 серпня по 21 листопада знову показуватимуть свої роботи найкращі з найкращих архітекторів і містобудівельників. Цього року бієнале проходить уже в дванадцятий раз, а німецький павільйон для нього готувало мюнхенське архітекторське бюро за концепцією, яку описують словом «туга». Тобто йдеться про «емоційні, інтимні й чуттєві» аспекти в архітектурі, про споруди, які віддзеркалюють колективну тугу. Німці презентують зокрема тривимірний портрет сучасної німецької архітектури, до якого ввійшли як історичні пам’ятки, так і модерні споруди.

Німецький день мандрівника

Кажуть, що німці – ледь не чемпіони з мандрувань пішки. А в наші дні таке заняття у вільний час набуває дедалі більшої популярності. Сімейні подорожі на околиці міста такі ж поширені, як і спортивні мандрівки. А можливостей для цього в Німеччині – повно. Є ліси, річки, озера, гори, морські ландшафти… Мандрувати Німеччиною можуть як початківці, так і спортсмени-професіонали. А з 5 по 9 серпня мандрувати Німеччиною будуть особливо активно. Адже в цей час відзначатиметься Німецький день мандрівника 2010 року.

Автори: Сабіне Ельце/Леся Юрченко

Редактор: Наталя Неділько

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5845963,00.html

01.07.2010
Культурна Німеччина в липні

Ваґнер, народні танці, іранське кіно й вокзал із камерною музикою – все це чекає на мешканців Німеччини та її гостей у липні…

«Жінки без чоловіків»

До 11 липня Німеччина житиме футболом. Футбольна лихоманка не оминула й кінопрокат, який притримує прем’єри великих голлівудських картин на період після чемпіонату. Утім, сходити в кіно на гарний фільм можна, звісно, і в цей час. 1 липня на екрани виходить стрічка «Жінки без чоловіків» («Women without Men») – перша художня картина іранки Ширін Нешат. У ній розповідається про життя чотирьох жінок на фоні історичних подій 1953 року, коли після державного перевороту до влади в Ірані повернувся шах. Їхні долі розкриваються перед нами у фантастичних, майже сюрреалістичних картинах, які надають фільму якогось казкового ефекту. Тим не менше це політичний фільм, який лякає своєю актуальністю на фоні заворушень після президентських виборів в Ірані минулого літа. Фільм відзначено на Міжнародному кінофестивалі у Венеції – 2009 року Ширін Нешат отримала «Золотого лева» за кращу режисуру.

Народна музика в Рудольштадті

Рудольштадт, невелике містечко в Тюрингії, 1955 року стало місцем проведення «Першого німецького танцювального фестивалю». Він був присвячений народному танцю, мав дбати про його традиції і захищати, як вважалося в НДР, від «шкідливого» впливу США. Після падіння Берлінської стіни постало питання, що ж буде з фестивалем далі. Нині цей форум, на який з’їжджаються діячі культури з усього світу, називається «TTF Rudolstadt», що розшифровується як «Tanz und Folk Fest» - «свято танцю та фольклору». Танцюють на святі, як і раніше. Хоча в програмі фестивалю, який відбудеться з 2 по 4 липня, цього року більше концертів, аніж танцювальних шоу.

Культура в провінції

Рятуватися від розпеченого міського повітря найкраще за містом. Привід для такої поїздки знайти нескладно: влітку у передмістях відбуваються численні концерти та фестивалі. Як, приміром, на вокзалі містечка Роландсек неподалік від Бонна. Місцевий вокзал було збудовано наприкінці XIX століття для дачників з Кельна. Для концертів цю залізничну станцію стали використовувати вже в 60-х роках минулого сторіччя. З 11 по 19 липня цей вокзал стане місцем зустрічі камерної музики. Приїдуть музиканти з Ізраїлю, Франції, Китаю, країн Південної Америки. У рамках свята заплановано багато концертів та майстер-класів.

Міжнародна олімпіада з німецької мови

Під час літніх канікул школярі, як правило, проводять час з друзями, ходять купатися, засмагати або просто ледарюють. Але для 90 молодих людей із 46 країн світу, які приїдуть до Гамбурга, аби взяти участь у Міжнародній олімпіаді з німецької мови, цей канікульний час виглядатиме інакше. Захід, організований спільно Ґете-Інститутом та Об’єднанням викладачів німецької мови, відбудеться з 19 липня по 1 серпня. У школярів є два тижні, аби продемонструвати свої знання. У ході змагань вони писатимуть статті, готуватимуть презентації, вестимуть дискусії та візьмуть участь  у спеціальній вікторині.

Фестиваль у Байройті

25 липня відкриється 99-ий фестиваль Рихарда Ваґнера у Байройті. Уперше за багато років на відкритті не буде присутній колишній керівник фестивалю Вольфґанґ Ваґнер, який помер кілька місяців тому. З 2008 року фестивалем керують його доньки – Єва та Катарина. Зміна керівництва супроводжувалася запеклими суперечками. Клан Ваґнерів взагалі відомий своїми внутрішніми сімейними чварами, деталі яких доходять до широкої публіки. Утім, цей аспект уже, можна сказати, є невід’ємною частиною байройтського міфу. На фестиваль приїжджають меломани з усього світу. Дехто роками чекає черги на отримання квитків.

Найдовший стіл світу

«Що об’єднує мешканців Рурської області?» - запитали себе ініціатори акції «Найдовший стіл світу», метр німецької журналістики, а нині керівник глобального проекту «Ruhr.2010» Фриц Пляйтґен і керівник Берлінської національної опери Юрґен Флімм. Поміркувавши, вони вирішили: мешканців Рурської області – культурної столиці Європи 2010 року – об’єднує автобан А40, або, як його ще називають, «Рурська швидкісна дорога». Мабуть, нема в Німеччині людини, яка б ще ні разу не простояла годинку-другу в заторі на цій автомагістралі. «Ось якби поставити тут довжелезний стіл – від Дортмунда до Дуйсбурга!» - сказали вони.  Сказано-зроблено. Офіційна назва акції, що є частиною програми «Ruhr.2010» – «Зупинись, мить: Рурська швидкісна дорога». 18 липня з 11-ої годинки ранку і до п’ятої вечора на зазвичай закритій для пішоходів трасі можна буде скуштувати найрізноманітніші страви, поспілкуватися з іншим перехожими або просто прогулятися.

Автори: Петра Ламбек / Христина Ніколайчук

Редактор: Тетяна Бондаренко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5748564,00.html

21.07.2010
Засновники укрбіллі: «Від ліхтаря» й до Oт Vinta

Запальні мелодії, провокуючі тексти, екзотична зовнішність... Українському гурту Oт Vinta є що продемонструвати шанувальникам музики. Але є й про що розказати.

Один із найбільш екзотичних і незвичайних гуртів України Oт Vinta готує до випуску новий альбом під робочою назвою «Потом і кров’ю». Лідер колективу Юрій Журавель, зовнішність якого не менш екзотична, ніж назва гурту, обіцяє, що платівка вийде восени, а потім Oт Vinta  вирушить у гастролі Україною. Щодо такої категоричної назви нового проекту «Потом і кров’ю», то Журавель пояснює: «Дійсно так і виходить – кожна пісня пов’язана зі стражданнями.  Цей альбом більш відвертий, ніж наші попередні. У ньому є пісні про кохання, будуть також композиції, у яких ми відверто і сміливо даємо оцінку сьогоднішньому життю. Ми експериментуємо з інструментами, частіше чути банджо, якісь гітарні «примочки», губну гармошку. Трошки використовуємо духову секцію і різні ритмічні штучки».

Водночас Журавель наголошує, що  назва альбому «Потом і кров’ю» - лише робоча. Тільки-но Oт Vinta записали композицію «У мене між ногами Україна», учасникам гурту почало здаватися, що ця назва була б актуальнішою.

«Україна між ногами»…

«Якщо казати чесно, ця пісня має два, а може й три змісти. Насправді, вона про велосипед «Україна», який, на жаль, більше не виробляється в нашій державі, хоча ми підтримуємо вітчизняного виробника, який, щоправда, вже загнувся. З іншого боку, у цій пісні є й еротичний зміст. Тому не всіма це сприймається, що хтось везе дівчину на рамі… І крім того, на цьому можна прослідкувати наше відношення до України взагалі. Ми, можливо, і любимо цю державу, але любимо її такою, якою зробимо самі», - пояснює Юрій Журавель.

Його гурт Oт Vinta було засновано у 1993 році. Назва з‘явилася досить несподівано: хлопці грали у рівненській театр-студії, яка мала назву «Від ліхтаря». Щоб не віддалятися від Мельпомени, хлопці її трішки переінакшили, і вийшло Oт Vinta. Коли вибиралася назва, було модно називати гурти іноземними слівцями. А для учасників гурту «російська мова є найбільш іноземною», каже Журавель: «Мій улюблений фільм «В бой идут одни старики», де ця фраза звучить 16 разів, і коли її чуєш, вона додає якогось драйву, по спині бігають мурахи.. Тобто, це початок польоту, виходження адреналіну».

Курйози й парі

До речі назва гурту періодично стає джерелом курйозів, розповідає лідер Oт Vinta: «Коли ми уперше гастролювали в Польщі… Польською мовою «z gwynta» в народі  означає «з горла», і поляки вирішили, що ми завзяті алкоголіки – і навіть до концерту, і після нас постійно намагалися пригощати якоюсь польською горілкою, коньяком. А ми на той час взагалі не вживали алкоголю“.

Взагалі у дивні ситуації Oт Vinta  потрапляють всюди, де виступають. Наприклад, у російській столиці вони несподівано для себе неодноразово виконували на біс пісню «Давно не гуляла сокира по вулицях міста Москва», написану для трибюту російського рокабільного гурту «Містер Твістер». Тоді Юрко навіть довелося укласти парі на ящик коньяку.  «Перед концертом я спитав у організаторів «Ви знаєте про нашу пісню…» Вони кажуть: «Так, вона тут у нас на слуху». А ми:  «То може не варто її виконувати?».  А один із організаторів каже: «Давай поб’ємося об заклад на ящик коньяку, що ви її будете грати «на біс». І я пішов на це парі. Ми грали її на біс чотири рази».

Засновники нового стилю

Гурт Oт Vinta вважають засновниками власного стилю «укрбіллі». І з цим теж пов’язана окрема історія. «У 1998 році виходила збірка «Перший український рокабільний фронт». Але тоді всі ці колективи грали традиційне рокабіллі, під яке співається виключно англійською мовою. Видавці збірки сказала нам: «Хлопці  перекладіть свої пісні на англійську, тоді впишетесь у формат альбому. Ми тоді відповіли, що граємо не «рокабіллі», а «укрбіллі». І ледь-ледь втиснули туди переробку української народної пісні «Ти казала у неділю» і ще одну пісню . З цього і почалося виникнення стилю укрбіллі», розповідає Юрко Журавель. Він також пояснює, що стилі укрбіллі та рокабіллі, який складається із негритянського «ритм-енд-блюзу» і музики білих американців вестерн-кантрі, – дуже різні речі. Американську складову в рокабіллі Oт Vinta замінили українським фольклором. І вийшла досить запальна суміш.

Автор: Олександр Павлов

Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5794816,00.html

13.07.2010
Прип’ять на Донеччині: у Світлодарську йдуть зйомки фільму про Чорнобиль

Цього літа в українському Світлодарську знімають художній фільм «В суботу». У стрічці йдеться про чорнобильську катастрофу, цей фільм – перша велика співпраця німецького виробника Bavaria Pictures з Росією та Україною.

Зйомки стрічки «В суботу» розпочалися на Донеччині 5 червня, закінчити їх планують всередині серпня. Поки робота команди  російського режисера й сценариста Олександра Міндадзе, румунського оператора Олега Муту, німецького звукорежисера Йорґа Тайля просувається добре. Про це  Deutsche Welle розповів виконавчий продюсер фільму від Німеччини Філіпп Кройцер.

Передусім він гнаголосив на тому, що вже нині, в процесі зйомок, велика увага звертається на постановку сцен, в яких пізніше використовуватимуться спецефекти. А їх робитимуть пізніше в Німеччині. «Ми проводимо зйомки на території закритої старої теплоелектростанції. У тому регіоні містечко схоже на Прип’ять. Але ТЕС не схожа на ЧАЕС, тому цю кулісу ми будемо міняти за допомогою анімації. Все поки добре просувається. Відзняті кадри нам подобаються. Ми задоволені»,  - каже Кройцер.

На одній з центральних площ...


Ідеальна куліса – типовий енергоград

Знімати стрічку в самому Чорнобилі було б небезпечно, веде далі німецький продюсер, адже коло ЧАЕС все ще є випромінювання. Та й з точки зору логістики й інфраструктури зйомок зручніше знімати було саме в Світлодарську. «Мотив для зйомок фільму про Чорнобиль було не так вже й просто знайти. Адже сам вигляд АЕС відомий багатьом. Місто Прип’ять – радше ні. Ми ж бо хотіли знімати нехай не документальний фільм, але принаймні такий, що за оточенням дуже нагадує місцевість коло Чорнобиля».

...реальної Прип’яті в наші дні

Кройцер пояснює, що в Радянському Союзі, коли будувалися електростанції, зокрема атомні електростанції, паралельно зводилися й типові містечка, в яких жив обслуговуючий персонал. Для них навіть була своя назва – енергоград. Саме як такий енергоград коло ЧАЕС постала Прип’ять, так зародився й Світлодарськ. Тому знімальна група одразу погодилася на пропозицію «локейшн-скаут», тобто людей, які шукають оптимальні місця для зйомок, провести їх саме в цьому містечку на Донеччині.

Тема – актуальна навіки

Наступного року, коли виповнюватиметься чверть століття від дня чорнобильської катастрофи, фільм «В суботу» має вийти в прокат. Хоча про події навколо чорнобильської катастрофи та її наслідків знято вже багато, передусім документальних фільмів, медіа знову підійматимуть цю тему, переконаний Кройцер. Він пригадує, що німецька фірма Bavaria Pictures  спочатку самотужки працювала над матеріалом з цієї теми. Але потім продюсери з Німеччини познайомилися з російсько-українським проектом. «Він нас переконав, тому й вирішили підтримувати цю роботу», - каже Кройцер. «Чорнобиль і атомна енергетика – це взагалі все ще дуже актуальні теми. У Німеччині про них говорять дуже часто. Картини, пов’язані  з аварією, у багатьох в спогадах. На мене особисто вони теж досі справляють велике враження», - каже німецький продюсер.

Фільм не стільки про аварію, як про людей

Водночас він наголошує на тому, що стрічка «В суботу» не буде фільмом-катастрофою. У фільмі йдеться передусім про людей у Прип’яті, які в ту жахливу суботу, 26 квітня 1986 року не знали, що відбувається. І не знали, що на них чекає в майбутньому.
 

Парк розваг у Прип’яті
Сюжет картини обертається навколо головного героя – молодого партійного функціонера Валерія Кабиша (роль виконує росіянин Антон Шагін), який, як тільки дізнається про аварію, одним з перших з’являється на  ЧАЕС. Дуже швидко він розуміє, що йдеться не про просту пожежу, як стверджує партійне керівництво міста, а про ядерну катастрофу. Тому він вирішує якомога швидше залишати місто. Йому заважають різні обставини, але передусім – внутрішній конфлікт – підкорятися волі керівництва чи ні… А рахунок іде на секунди…

Філіпп Кройцер переконаний, що саме такий сюжет зацікавить західноєвропейського глядача: «Я думаю, що дуже зацікавить. Адже це -  історія про місцевих людей,  про їхнє життя. Не лише про драматичність і страждання, а просто про життя». Bavaria Pictures  бере на себе роботу з розповсюдження стрічки про Чорнобиль на Заході. І дуже сподівається, що цей проект буде успішним.

Автор: Леся Юрченко

Редактор: Роман Гончаренко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5779705,00.html

09.07.2010
"Взуттєва лихоманка" в Майнці

Ми носимо їх кожного дня. Вони захищають, прикрашають, та демонструють наш стиль. Туфлі, чоботи, босоніжки. Але коли їх вигадали та як розвивався їх вигляд протягом сторіч? Що розповідають туфлі про їх володаря?

На ці та інші питання відповідає нова виставка, яка відкрилася в німецькому місті Майнці. Її німецька назва – „Schuhtick“, що можна перекласти як «Взуттєва ликоманка».

Виставка у Майнці запрошує у подорож історією взуття та представляє більш ніж 400 експонатів різних епох та континентів. Це перша виставка з історії взуття, яка презентує цю тему в такому об'ємі. Від римських сандалій до пуант Анни Павлової, від туфель австрійської імператриці Єлизавети до актуальних дизайнерських творінь – відділи „Schuhtick“ охоплюють майже всю історію взуття, яка нараховує вже 40 тисяч років. Експонати представлені в залах, які зовні нагадуються  «коробки від взуття». Серед тем є ті, що пов’язані із суспільним статусом, приналежністю до влади, еротикою, талісманами чи об'єктами мистецтва.

Черевичок нареченої з вишивкою, 1910 рік
Цікаві пропозиції

Деякі екземпляри взуття, приміром середньовічні сабо чи модні високі підбори можна побачити на вітрині, але й приміряти. Звісно не в оригіналі, а в копії. А у так званому «Шуз-барі» можна послухати рок- та поп-пісні про «шузи». Для дітей влаштовують читання сказок, в яких йдеться про взуття, як наприклад «Кіт у чоботях» чи «Попелюшка». Відвідувачі офіційної сторінки виставки знайдуть не лише детальну інформацію про проект, а також і конкурс на кращу історію, пов’язану із взуттям та цікаві факти з історії створення черевиків для зірок кіно та спорту.

Історія важливіша за моду

Але чому виставку приймає саме музей Майнца, а не, наприклад, модні столиці моди Німеччини – Дюссельдорф чи Берлін? «Наша виставка розглядає не модний аспект взуття, а той факт, що воно завжди супроводжувало людей різних часів та континентів. Адже з черевіків можна «считати» добробут, бідність, місце та час проживання носія»,- каже Улі Вальніон з Музею краєзнавства міста Майнца. У залах виставлені сандалії епохи до різдва Христова, початку минулого століття, епохи НДР, та нової ери. Можна побачити сандаліїі давніх римлян, черевики гейш, та сучасні Dr.Martens.

Черевик-банан, 1986 рік
Чоловіки й взуття

Експонати виставки походять з різних музеїв та з приватних колекцій взуття. Понад рік тривала підготовка до виставки. Організатори працювали  з виробниками взуття, з архівами, та з відмомими дизійнерами. «Серед колекціонерів не тільки жінки, але ж й чоловіки. Представники сильної статі, мабуть, не фанатіють від туфель, як жінки.  Вони радше насолоджуються тим, як виглядає взуття на ніжках дам»,- продовжує працівник майнцського музею.

І справді, завдяки виставці можна побачити, що чоловіки грають важливішу роль в історії взуття, ніж ми вважаємо. У розділі робочого та спортивного взуття виставлено черевики робітників атомних електростанцій, альпіністів та інших спортсменів. Між іншим, на вітрині цього розділу є кросівки Бориса Беккера та футбольні бутси  Юрґена Клінсманна. Відомі чоловіки не тільки носили, але ж й робили взуття. Як, наприклад, Сальваторе Феррагамо, який створював ексклюзиви для  Єви Перон, відомої як Евіта,  чи робив балетки для Одрі Гепберн і барвисті босоніжки для Джуді Гарленд..

 Жіночий кросівок, 1995 рік
Широка аудиторія

«Наша цільова аудиторія – це люди, зацікавлені взуттям. Не лише жінки. У нас є цікаві експонати для спортивних фанатів, для дітей і для шанувальників кіно»,- стверджує Улі Вальніон. Але все ж таки для жінок ця виставка – справжній рай. Цінительки взуття в захваті від черевиків знаменитостей та від можливості приміряти копії туфель головних героїнь фільму «Секс і місто», пройтися в них по подіуму, дивлячись на себе на великому екрані. Та як казала одна з героїнь фільму, «коли бачу гарне взуття, таке почуття, що сонце сходить».

Автор: Юлія Шрайфель

Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5779450,00.html

24.06.2010
Львівські кам’яниці відроджуються завдяки німецьким фахівцям 
 

Показати, навчити і зберегти – приблизно такими гаслами керуються німецькі спеціалісти, що приїхали до Львова допомогти місцевій громаді відродити красу історичних кварталів міста.

У рамках співпраці з Німецьким товариством технічного розвитку (GTZ) Львів втілює українсько-німецький проект з муніципального розвитку і оновлення історичної частина міста. Він має кілька етапів, розповіла координатор Іріс Ґляйхман. Одним із них, і чи не найважчим та найбільш тривалим є реставрація кам’яних фасадів історичних будівель у центрі міста, що є під охороною ЮНЕСКО.

У центрі Львова кожна друга кам’яниця потребує втручання спеціалістів з реставрації природного каменю, і дуже важливо зробити це фахово, каже Гляйхман: „Цей обмін досвідом стосується різних сфер. Спеціально у сфері реставрації і містобудування у Німеччини є особливий досвід. У час об’єднання Німеччини, у східній її частині була ціла хвиля реставраційних робіт, і як не прикро, було зроблено багато помилок. Ми вважаємо, що Львову не треба йти таким шляхом, а вчитися на чужих помилках”.

Практичний досвід і спеціальний розчин

Для українських спеціалістів, які беруть участь у семінарі GTZ,  дуже важливо відчути дух природного каменя, отримати практичний досвід, наголосив керівник курсу, реставратор у галузі каменярства Дірк Брюґґеманн. Адже з теорією усе значно краще. „Ми намагаємося використати всі кадрові можливості, щоб вибудувати реставраторську структуру на місці.

 У роботі використовуємо українські матеріали. Особливу увагу звертаємо на виготовлення реставраційного розчину за власним рецептом, який розробили спільно з учасниками курсу. І у подальшому учасники матимуть можливість самі робити цей розчин для своїх замовлень”, розповідає  Дірк Брюггеманн.

Проблема з реставрації кам’яних фасадів є однією з пріоритетних для історичного міста, погоджується керівник управління історичного середовища Лілія Онищенко. Фахівців з каменю не вистачає, як і грошей на реставрацію. Натомість обсяги роботи – дуже великі. „Проект має додаткову функцію із закликом до інвестування. Не правильно говорити, що гроші не надають. Важливо, що кошти: державні, місцеві чи то міжнародні вкладали у фахову реставрацію”, додає з цього приводу керівник проекту GTZ Іріс Ґляйхманн.

Незадоволені тільки мешканці будинку

Всі тренінги проводяться на конкретних об’єктах, у даному випадку на історичній будівлі 16-17 століття, пам’ятці архітектури, кам’яниці Зухоровичівській.

У цій же ж кам’яниці, кількома місяцями раніше, німецькі фахівці з дерева, відреставрували історичну браму.  Нині ж рятують фасадний камінь: виводять солі, відновлюють оригінальні частини фасаду, довершуючи його цілісний вигляд.

Атлантові, що підтримує балкон фасаду реставратори повернули давно втрачену руку. „Загалом перехожі львів’яни реагують добре, навіть поради дають, запитують. Але на диво зле реагують мешканці будинку. Скаржаться на порох і стукіт. Насправді, вони мали б бути задоволені, бо робиться все без їх капіталовкладень, а незручності тимчасові. Причому, вартість помешкань у цьому будинку однозначно зросте”, розповідає Лілія Онищенко.

Далі – стінні розписи

У рамках цього проекту німецькі фахівці вже провели майстер-клас з реконструкції брам, дерев’яних віконних рам, нині робота триває над кам’яними фасадами, але наступний крок уже визначено – це відновлення настінних розписів. Відкритих настінних розписів у львівських брамах житлових будинків небагато, каже Онищенко, нині відомі всього з півдесятка. Решта ж за радянської доби були замальовані товстим шаром масляних фарб.

Автор: Галина Стадник

Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5728533,00.html

17.06.2010
Італія: запрацювало веб-телебачення, присвячене імміграції

У Римі відбулась презентація нового проекту – веб-телебачення, присвяченого виключно темі імміграції. Проект є ініціативою журналістів Асоціації іноземної преси й має на меті показ позитивного боку імміграції.

Ідея створення веб-телебачення, яке займалось би виключно аспектом імміграції, народилась з бажання повернути Італії імідж приязної, гостинної до іноземців країни, кажуть організатори проекту – група іноземних та італійських журналістів. На сайті під назвою “new immigration” можна прочитати новини, статті, журналістські розслідування, побачити інтерв’ю з міністрами, членами парламенту, представниками правоохоронних органів, і все це присвячено виключно імміграції.

Робота веб-телебачення побудована так: іноземні журналісти займаються проблематиками своїх регіонів, а італійські – спеціальними галузями, такими,  як юридичне право щодо імміграції. „Ми не проводимо ніякої ні політичної, ані інформаційної війни, ми боремося з упередженнями, - говорить координатор проекту, заступник редактора Саня Міхалійнач. - Адже зараз нерідко в медіа можна побачити вкрай негативний образ мігранта. Доходить до абсурдного: доводиться проговорювати, що іммігрант є теж людиною, і що ті, хто скоює злочини, повинні бути покарані. Але ж це прописні істини! Ми хочемо показати позитивний бік імміграції, розповісти про тих, хто працює й нагадати, що іммігранти створюють майже 10% італійського валового продукту”. Таким чином, переконана Саня, проект сприятиме інтеграції.

Упереджено – до іноземців, тепло – до мафії

З тим, що в Італії є перекоси, згідний також і Джузеппе Лумія, депутат, віце-президент парламентської комісії з боротьби з мафією. „Слід зрозуміти одне – іммігранти є справжнім ресурсом, а мафія є справжньою проблемою, - наголосив він під час презентації веб-телебачення. – Однак в Італії є тенденція до іноземця ставитись з усією суворістю та жорсткістю, а до мафії – тепло, тому що мафія приходить зі своїми зв’язками та фінансами. І це є великою помилкою”, - сказав представник „антимафії”. А Президент італійського відділення Європейського Союзу журналістів Альберто Фумі пожалкував, що така ініціатива не народилась в лавах італійських журналістів. Зараз саме час для таких проектів, зазначив він, тим паче, що виповнилося 25 років Шенгенській угоді.

Автор: Мар’яна Яворська

Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5693591,00.html

28.05.2010
Культурна Німеччина в червні
 
Цього разу вибір дасться нелегко: попереду дуже багато цікавих подій. Берлін та Бонн ваблять мистецтвом, у Рурській області можна побачити театральні вистави з усього світу, а футбольний стадіон заохочує до співів.

200-річчя від дня народження Роберта Шумана

 

2010-й рік - рік Роберта Шумана
Роберт Шуман є одним з найвидатніших німецьких композиторів. Захоплена публіка визнала його творчість ще за часів життя музиканта, особливо гучними були оплески в Лондоні та Нью-Йорку. Звичайно, успіхи композитора не залишилися непоміченими й на батьківщині - в саксонському місті Цвікау. Там почали регулярно організовувати музичні фестивалі на честь великого земляка. Перший з них відбувся 1847 року за участі самого Шумана, який диригував оркестром, та його дружини Клари. Фестивалі продовжували організовувати й після смерті композитора, з 1960 року їх влаштовують щороку. 8 червня святкують 200-й ювілей з дня народження Роберта Шумана, тому Цвікау готувався до музичного свята особливо ретельно. На гостей Міжнародного музичного фестивалю імені Шумана, який відбудеться з 8 по 12 червня, чекає насичена програма: концерти, літературні зустрічі, оперні та балетні вистави.

Врятовані скарби Афганістану

Нині вони подорожують світом, бо на батьківщині небезпечно - художні цінності й скарби Афганістану. Точніше кажучи, те, що від них залишилося. 2001 року таліби захопили Національний музей у Кабулі та знищили більшу частину його колекції. Деякі речі вдалося врятувати: їх було своєчасно вивезено та заховано. Місце схованки зберігалося співробітниками музею в суворій таємниці. Лише 2003 року стало відомо, що деякі скарби зберігаються у сховищах Центрального банку Афганістану в Кабулі. Після цього музейні цінності були терміново евакуйовані до Франції. Врятовані об’єкти реставровали й уперше представили публіці 2006 року. З тих пір виставка афганських скарбів мандрує цілим світом: вона вже побувала в Турині, Амстердамі, Сполучених Штатах та Канаді. Тепер скарби опинилася в Бонні, де їх можна побачити до 3 жовтня. Наступний пункт призначення експозиції - невідомий. Можливо, скарби повернуться додому.
Художній ярмарок у Берліні

У Берліні очікують арт-експертів. 10 червня в німецькій столиці відкривається важливий міжнародний художній фестиваль - шоста Бієнале сучасного мистецтва, куратором якої цього року є Катрин Ромберґ. Цього разу виставка проходить під гаслом "Що чекає ззовні" ("Was draußen wartet").

Фестиваль c/o pop в Кельні

Мірятися силами з Берліном досить важко. Кельн знає це з власного досвіду. Справа в тому, що протягом багатьох років міжнародний музичний ярмарок Poppkomm проводився в рейнській метрополії, але 2003 року він перекочував до столиці. Проте "пустка", яка виникла після цього переїзду, не мала в Кельні шансу на довге існування. Роком пізніше місто дало життя іншому музичному форуму - музикальному фестивалю c/o pop, який більше орієнтується на альтернативні течії поп-музики, тобто інді, нью-рева, електро тощо, а також представляє клубну музику.

З 23-го по 28-е червня в рамках c/o рор у різних куточках Кельна відбуватимуться численні концерти. Німеччину представлятимуть такі національні зірки, як ді-джей Shantel, гамбурзький гурт Die Sterne. Також можна буде познайомитися з багатьма менш знаними музичними колективами Німеччини. Кельнський фестиваль є не тільки концертним майданчиком, а ще й платформою для нових контактів у музичній галузі.

"Європейська подорож" (Europareise) - так називається проект, до участі в якому запрошуються організатори музичних фестивалів зі всього світу. Вони матимуть можливість представити поп-культуру своєї країни. А в рамках проекту C'n'B Convention представники креативу - від менеджерів лейблів до дизайнерів - зможуть обговорити різні аспекти поп-культури в епоху інтернету.

Дні літератури в Клагенфурті

Австрійське місто Клагенфурт знову протягом кількох днів стане місцем зустрічі німецькомовних літераторів. З 24-го по 26-е червня в рамках фестивалю "Дні німецькомовної літератури" 14 авторів змагатимуться перед публікою шляхом своїх творів. Кожен з них має 25 хвилин, аби переконати слухачів. Потім у присутності автора журі обговорює щойно прочитаний текст. Проте самому письменнику втручатися до дискусії забороняється. Переможець конкурсу отримує премію імені Інгеборг Бахман, яка, до речі, народилася в Клагенфурті. Ця нагорода розміром у 25 тисяч євро вважається однією з найпрестижніших на німецькомовному просторі. Премія має стимулювати розвиток молодих і талановитих письменників.

Кінофестиваль у Мюнхені

Спершу, в 1970-х роках, цей кінофестиваль планувався як така собі "гламурна" подія, щоб додати місту ще більше глянцю. Проте кіноіндустрія відреагувала на таку ідею доволі скептично. Коли ж у 1980-х роках справу в свої руки взяв режисер Ебергард Гауфф, кінофестиваль почав розвиватися зовсім в іншому керунку. Сьогодні це друга за значенням кіноподія року в Німеччені (після Берлінале).

З 25-го червня по 3-е липня в Мюнхені покажуть близько 200 стрічок. Більшість з них німецька публіка побачить уперше. На відміну від берлінського кінофестивалю в баварській столиці конкурсу немає. Проте одна нагорода таки є. "Премію підтримки німецького кіно", дотовану сумою в 60 тисяч євро, мають шанс отримати молоді режисери. Цього року у фокусі Мюнхенського фестивалю - кіно з Індії.

Фестиваль "Театри світу" в Рурській області

Рурська область відіграє впродовж всього 2010 року особливу роль: вона є культурною столицею Європи. Одною з найяскравіших подій, запланованих найближчим часом, є фестиваль "Театри світу" ("Theater der Welt"). Традиційно він проходить раз на два-три роки в одному з німецьких міст. Цього року він відбудеться в Ессені та Мюльгеймі-на-Рурі. З 30-го червня по 17 липня публіка матиме нагоду побачити 32 вистави за участю театральних труп з Азії, Африки, Європи та Латинської Америки. У тому числі відбудеться 11 прем'єр. Це будуть не тільки суто театральні вистави, а й перформанси, танцювальні та музичні номери. Відбуватимуться вони не лише на традиційній театральній сцені, а й у приміщеннях колишніх підприємств, на віллі фабриканта, а також на головній вулиці Ессена.
Співи на футбольному стадіоні

5 червня на футбольному стадіоні в Гельзенкірхені лунатимуть гучні співи, які, до речі, не матимуть жодного стосунку до футболу. Просто на арені відбудеться грандіозний хоровий концерт. Приблизно 8 тисяч співаків виконають народні пісні, оперні арії та поп-пісні. Публіка може активно допомагати. Усі охочі можуть отримати пісенник. Цей концерт є завершальною подією незвичайного проекту "Співай!". Пісні в рамках цього проекту співатимуть від ранку і до вечора на вулицях, пароплавах, в магазинах … Старт дадуть церковні кола. Так, о 12:10 водночас у всіх містах Рурської області вони продзвонять вступ до пісні Герберта Ґренемайєра "Приходь на Рур" ("Komm zur Ruhr").

Автор: Петра Ламбек / Ольга Сосницька
Редактор: Христина Ніколайчук
http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5627794,00.html

13.06.2010
Тверезо-елегантно: форма німецьких збірників 
 

Лукас Подольскі (ліворуч) та Марко Марін (ЧС-2010)

Для багатьох футбольних фанів кольори Німеччини – не чорно-червоно-золоті, а чорний та білий. Форма національної збірної ФРН змінювалась під впливом моди і часу, але при цьому зберегла свою неповторність. 

Декому вона здається елегантною, декому – трошки нуднуватою. Із давніх-давен чорно-біле – це типовий «робочий одяг» національної футбольної збірної Німеччини. Упродовж багатьох чемпіонатів світу вносилися певні корективи під впливом моди, але на тлі яскравої та виразної форми деяких інших команд, німецький польовий склад має радше скромний вигляд.

«Чорний та білий є «некольоровими» фарбами і тому нейтральними. В переносному сенсі це підкреслює занижену оцінку, тверезість та прохолодність»,- розповідає управляючий Німецького інституту моди у Кельні Ґерд Мюллер-Томкінс.

Чемпіони світу-1990 в "найогиднішій" формі
 

Під час перемог на світовій першості і у 1954-му, і в 1974-му роках футболки і труси на гравцях залишались без кольорових акцентів. Тобто, були білими із чорними вкрапленнями. То із вставними шнурочками (у 1954-му), то з чорними комірцями та смужками adidas на плечі (у 1982-му).

Справжня "революція" відбулась в 1990 році – через всі груди простягнулась широка чорно-червоно-золота смуга з зиґзаґом. Втім, експерти не були в захваті, а, навпаки, пригадують цю форму (а в ній, до речі, німецькі футболісти виграли свій третій Кубок світу)  як «найогиднішу форму усіх часів».

Спроба перефарбування від Клінсманна

Виїзна форма зразка 2006 року: під Клінсманна
Для уболівальників вигляд спортивної форми, в якій грає команда, має велике значення. Дехто з них готовий викласти кругленьку суму за таку згадку про футбольні видовища. Лише недавно на інтернет-аукціоні Ebay зелена форма для виїзних матчів із 80-х років була продана за 400 євро.

Між іншим, що стосується виїзної форми: Юрґен Клінсманн якось дуже обурив багатьох фанів, змінивши колір із зеленого на червоний. Яке порушення традицій! Багряний – це колір агресії, тоді як зелений – колір надії.

Зрештою, напередодні ЧС-2010 виїзні тріко знову «перефарбували», тепер у чорний колір. Як пояснюють в adidas, він має нагадувати про перший виступ німецької національної збірної у Парижі в 1898 році.

Захар Бутирський/ Леся Юрченко/dpa, sz

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5680852,00.html

09.06.2010
«На спільнім шляху»: вистава про українців і кримських татар 
 

Театральний проект, що пропагує взаємну повагу й дружбу між кримськими татарами й українцями, презентували у Києві. Виставу «На спільному шляху» показали в понеділок у столичному Будинку актора.

 «Сучасна Україна з сучасним кримськотатарським народом, який завдяки своїй мужній боротьбі нарешті повертається на свої землі, мають унікальний шанс використати всі ті уроки, які надала історія і сьогодні врятувати кожен себе, рятуючи один одного», – цими словами одного з лідерів Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова починається театральна вистава «На спільнім шляху/Бир Ёлу». Презентував її Театр української героїки «Пам’ять» під керівництвом Галини Яблонської. Автор п’єси - Кирило Булкін – радіожурналіст, актор і співак. Далі дійство про українсько-кримськотатарські відносини покажуть у шести містах Криму.

Сучасність, історія, фентезі

У центрі уваги незвичної вистави - історичні відносини українського і кримськотатарського народів, які представлені глядачеві через особисте сприйняття головної героїні – студентки Таврійського університету Оксани. Водночас жанр вистави – драма-фентезі з історичними екскурсами і документальним відео. Хоча дія на сцені відбувається у 2007 році, в неї фантастичним чином вплітаються події історичні – від 17-го століття до 60-х років 20-го століття.

У постановці роль козака Мамая виконує сам автор п’єси. Взагалі ж на сцені з’являються різні історичні постаті. Такі, як Іван Сірко чи правозахисник Петро Григоренко. Рефат Чубаров каже, що для нього це – величезний біль, що Україна майже незнає Петра Григоренка, правозахисника, який опікувався долею кримських татар.

Політичні відео

Незвичною п’єсу можна назвати через поєднання театру й журналістику: у сценічну дію вкраплені кадри документального відео – інтерв’ю експертів, громадських та політичних діячів. «Це дуже актуально сьогодні, коли є реальні загрози щодо суверенітету української держави, щодо розвитку кримської землі і долі кримських татар. Історія цих двох не тільки народів-сусідів, але й братніх народів говорить про те, що в цьому світі можна зберегти себе тільки тоді, коли ти оберігаєш свого сусіда» - звучить зі сцени у відеофрагменті голос Чубарова. Також глядач бачить і Мустафу Джемілєва, Гульнару Бекірову, Олексу Гайворонського, Віталія Пономарьова.

Спілкуючись з аудиторіє після прем’єри в українській столиці артистка Галина Яблонська розповіла, що чи не завдячує життям кримському татарину, який допоміг їй втекти з нацистського полону, з потягу, що вирушав до концтабору Аушвіц. «Думаю, що вистава спрямована на свідому адиторію і людей, які поділяють ці події. Ті, хто не бачить у цій виставі чи відносинах двох народів позитиву – ці люди не прийдуть» - переконаний один з глядачів вистави, колишній заступник голови Бахчисарайського району Айдер Халілов. Він з нетерпінням очікує, якою буде реакція на показ вистави в Криму.

Автор: Ольга  Веснянка

Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5660583,00.html

03.06.2010
Новий альбом «Вія»: якість має превалювати над кількістю 
 

Дмитро Добрий-Вечір

На початку червня легендарний український гурт «Вій» видає новий альбом «Йшов я небом». Цей повноформатний реліз стане лише третім для колективу, якому наступного року виповнюється вже 20 років.

Річ у тім, що автор хіта «Очі відьми» Дмитро Добрий-Вечір переконаний, що якість має превалювати над кількістю. «Вважаю, що альбоми не можна видавати, як на конвеєрі. Це був би неправильний підхід. Якщо набралося матеріалу на новий альбом, і я вважаю його гідним для видання – лише тоді ми його видаємо. До власної творчості я ставлюся доволі критично, і якщо виникають якісь сумніви щодо матеріалу, то я цю пісню не оприлюднюю і не буду її записувати».

Дмитро упевнений, що в перших двох альбомах «Чорна рілля» і «Хата скраю села» всі композиції гідні, і в них немає випадкових речей. «Інша причина полягає в тому, що я не дуже плодовитий. У мене дуже багато музики,  мелодій, але я не є поетом, і тому тексти пісень пишуться вже навздогін написанім мелодіям. І якщо на мене не найде натхнення, то мелодія може залишитися просто мелодією на кілька років».

Колискова про голодомор

Новий альбом складатиметься з дев‘яти пісень, частково вже виданих як сингли. Різниця полягає в тому, що на синглах виходили виключно концертні версії, а в альбомі будуть представлені студійні. «З відомих речей там буде «Бісова сила», раніше була сингл-версія, яка мала комп’ютерне аранжування. Тепер її записано наживо. Моя знайома співачка Натаніка проспівала головний вокал. Це жіноча пісня. Із старих пісень також буде «Відрізана голова». Досі існувала лише синглова версія, там було андерграундове аранжування, а в альбомі – живе».

До нового альбому також увійде видана минулого року на синглі пісня «Йшов я небом» і зовсім нова – «Колискова 33» про голод у 1933 році. «Пісня «Колискова 33» стосується теми Голодомору. У тексті йдеться про те, що батькам не було чим годувати дітей, і вони відвели їх у ліс, аби вони там загинули. І це було зроблено з любові до дітей. Тобто це також пісня про любов. Просто в іншому контексті».

Розчарування вибором українців

Дмитро не хотів, аби альбом «Йшов я небом» мав політичні нотки. «Те, що нині відбувається в Україні, - це просто жах. У такій ситуації треба або говорити все про політику, або взагалі її не чіпати. Не можна робити якихось напівполітичних речей. Вважаю, що для України останні вибори – це великий крок назад, униз. І для людей, і для української ідеї. З цього приводу відчуваю дуже сильне розчарування. Тобто я, можна сказати, перестав любити українців».

За словами Дмитра, раніше він відчував, що його надихає те, що він живе в Україні, відчуває вплив рідної землі та її атмосферу. А що нині спонукає його творити, він відповідає розгублено: «Може інерція… Раніше я вважав, що моя творчість допомагає Україні бути незалежною, допомагає українцям бути українцями. А нині я розумію, що українцям це не дуже потрібно. Українці не хочуть бути українцями. Я не кажу, що всі. Але на загал так воно і є. І це мене розчаровує. Наприклад, коли я писав пісню «Хата скраю села», я хотів, щоб, коли люди її слухали, вони замислювалися б над цим і щоб не були скраю села».

Фаталістичний смуток 

Попри всю душевну метушню, пов’язану змінами в суспільно-політичному житті України останніх місяців, у новому альбомі гурт залишається вірним собі. Тексти усіх дев‘яти пісень пронизані властивими «Вію» ліричністю, фаталістичними смутком та печаллю людського буття. Яскравий зразок  тому композиція на слова Богдана-Ігоря Антонича «Вийди з кімнати».

Автор: Олександр Павлов

Редактор: Христина Ніколайчук

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5644150,00.html

30.05.2010
Перемога Лєни на "Євробаченні" зробила Німеччину трохи crazy
 
Спочатку вона завоювала симпатії Німеччини, тепер усієї Європи. Разом із 19-річною ганноверською школяркою Лєною Майєр-Ландрут, яка перемогла в пісенному конкурсі «Євробачення» у суботу, уся Німеччина тріумфує.

Після тріумфу на пісенному конкурсі "Євробачення" Лєни Майєр-Ландрут (Lena Meyer-Landrut) її привітала федеральний канцлер Анґела Меркель. "Мене вразила природня манера школярки з Ганновера",- заявила Меркель в інтерв'ю Bild. Вона з великим відривом обійшла у фіналі конкурентів із загалом 24 країн. Для Німеччини це друга в історії перемога на Eurovision Song Contest.

Приліт героїні «Євробачення»-2010 до рідного Ганновера у неділю після обіду німецькі центральні телеканали транслювали в прямому ефірі. «You know, it's…it's  some kind of.. crazy! Ihr seid verrückt!» - то англійською, то німецькою ділилася враженнями Лєна Майєр-Ландрут на сцені в Осло. "Це просто щось божевільне! Ви божевільні!". Ця підліткова безпосередність підкупила спочатку Німеччину, а за нею й усю Європу, попри, на перший погляд, не "вибуховий" номер.

З піснею «Satellite» американки Джулі Фрост та датчанина Джона Гордона Лєна значно випередила найближчих конкурентів з Туреччини та Румунії. Онучка колишнього німецького дипломата, екс-посла Німеччини у Росії Андреаса Майєра-Ландрута, стала переможцем кастингу, який зрежисував відомий телепродюсер Штефан Рааб. «Це не лише перемога Лєни, це перемога Німеччини і перемога гарного смаку»,- заявив він після оголошення результатів.

Газети змагаються в оцінках перемоги

Газета Bild у неділю вранці вийшла із заголовком: «Європа любить тебе!» Журналісти найтиражнішого видання радіють, як під час перемог на чемпіонатах світу з фуболу: «Ми – пісенні чемпіони! Лєна – це ми!»

Виступ німецькі критики оцінили як справді «дуже чистий, чарівний, яскравий та магічний», що затінив усі інші номери. Навіть побоювання, що Лєна не встоїть проти «східноєвропейської солідарності», виявилися безпідставною: фаворити Азербайджан, Вірменія, Грузія та Україна повідбирали одне в одного бали і, таким чином, усі опинилися в середині таблиці, зазначає видання Spiegelonline.

Аналіз балів: голоси України й Україні

Для українців перемога німкені може здатися несподіваною. Адже у загалом 246 очках Лєни лише 5 «українських» балів. А такі країни як Білорусія, Вірменія, Грузія, Молдова та Ізраїль не дали німецькій старшокласниці-тріумфаторці-2010 взагалі жодного очка.

До речі, і голоси Німеччини були не на користь номеру української учасниці Альоші. Нуль балів Україна отримала також від Ірландії, Албанії, Хорватії, Боснії і Герцеговини, Фінляндії, Словенії, Естонії, Португалії, Греції, Ісландії, Данії, Іспанії, Словаччини, Мальти, Норвегії, Швейцарії, Бельгії, Македонії, Швеції. Тим не менше, вона посіла 10-те місце, перед учасником з Росії Петром Налічем (11), покращивши минулорічний результат Світлани Лободи (12).

Телевізійний супервечір: Лєна "побила" Кличка

За Лєну цього суботнього вечора уболівала практично уся Німеччина. В центрі Ганновера стояли великі екрани з прямою трансляцією «Євробачення», де зібралася юрба у 20 тисяч осіб. А офіційна вечірка, присвячена «Євробаченню», пройшла в Гамбургу.

По телевізору за дійством в Осло спостерігали 14,69 мільйонів телеглядачів. Більше людей було прикуто до екранів лише 1980 року, коли конкурсантка Катья Ебштайн здобула 2 місце. Тоді аудиторія сягнула рекордного показника у 17,35 мільйонів осіб, повідомляє агенство dpa.

Пісенна ейфорія перемогла навіть спорт. Цього ж суботнього вечора 29 травня в Німеччині транслювали на каналі ZDF - гру збірних Німеччини та Угорщини з футболу, а на RTL - боксерський поєдинок Віталія Кличка із Альбертом Сосновскі. Футбол дивились 7,21 мільйона телеглядачів, а бокс -  6,71 мільйона.

Захар Бутирський/ Наталя Неділько / AFP, dpa

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5632438,00.html

25.05.2010
Руслана готова консультувати українських виконавців Євробачення 
 

Українська переможниця Євробачення Руслана в інтерв’ю Deutsche Welle розповіла про свої очікування від цьогорічного конкурсу в Осло, а також про те, чому вона консультує Азербайджан, а не Україну.

Українська переможниця Євробачення-2004 Руслана Лижичко разом зі своїм чоловіком, продюсером Олександром Ксенофонтовим цього року мають шанс знову перемогти на Євробаченні в Осло. Але цього разу не в ролі учасників, а як продюсери та консультанти однієї з фавориток цьогорічного конкурсу – виконавиці з Азербайджану.

Руслана пояснила свою співпрацю з азербайджанською співачкою давніми теплими стосунками, які склалися в неї з артистами цієї країни: «Амбіції Азербайджану, в хорошому сенсі цього слова, мені зрозумілі та близькі, а робота, яка ведеться, дуже серйозна. Мені дуже прикро, що Україна ніколи мені не пропонувала долучитися до того чи іншого конкурсанта і якимось чином допомагати. Про це жодного разу не йшла мова. І однозначно, що свій досвід і свої можливості ми з великою радістю використаємо для того, аби допомогти дружньому нам Азербайджану».

Поділитися досвідом

Bildunterschrift: Großansicht des Bildes mit der Bildunterschrift:  Водночас вона зауважила, що завжди вболіває насамперед за Україну: «Я була впевнена вже двічі після своєї перемоги, що Україна мала перемогти. Це було, коли Андрій Данилко їздив на Євробачення в Гельсінкі і коли Анні Лорак їздила на Євробачення в Бєлград». Руслана вважає, що цього року Україна так само представлена на Євробаченні сильною виконавицею Альошею, тож вона сподівається на добрий результат.

Утім, беззаперечними фаворитами цьогорічного Євробачення в Осло для Руслани Лижичко є учасниці з Німеччини та Азербайджану, які, за даними букмекерських контор, ділять між собою перше та друге місце. Руслана високо оцінила професійність німецьких виконавців і пояснила причини попередніх невдач цієї країни на конкурсах Євробачення помилками продюсерів.

Географія не головне

Водночас вона заперечила, що визначальним під час голосування глядачів є географічна або політична близькість країн. «Насамперед це змагання ідей, музикантів, продюсерів. І те, що журналісти постійно акцентують на тому, що той чи інший виконавець виграє нібито через те, що за нього голосували сусідні країни, є неправильним». Як приклад, вона нагадала, що 2004 року за неї максимальну кількість балів дали Ісландія й Ізраїль, «що не є близькими ментально і географічно». І це, на думку співачки, свідчить, що в разі появи яскравого музичного явища «всі забувають, хто з ким межує, і голосують просто за гарну пісню».

Автор: Олександр Савицький

Редактор: Христина Ніколайчук
http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5598573,00.html

12.05.2010
Українські стрічки на Каннському кінофестивалі 

У середу розпочався 63-ій кінофестиваль у Каннах. А з ним і Каннський кіноринок. Що представлять європейським продюсерам українці?

Окрім конкурсної програми, в якій бере участь фільм Сергія Лозниці «Щастя моє», створений в українсько-німецько-голландській копродукції, увага фахівців кіногалузі буде прикута й до кіноринку Канн. Кіноринок Marché du Film покликаний стати додатковим стимулом для розвитку світової кінопромисловості. Минулого року захід відсвяткував власне 50-ліття. Тоді 10 тисяч учасників зі 101 країни - продюсери, агенти з продажу, представники кінопрокату і фінансисти - зібралися разом, щоб укласти угоди про розповсюдження нових фільмів. Торік Українська кінофундація (УКФ) привозила на ринок, зокрема, й фільм «Одного разу я прокинуся» Марини Кондратьєвої. «Після Канн його демонстрували на ”Кіношоці”, потім в Угорщині та Канаді» - ділиться директор УКФ Андрій Халпахчі.

Третій рік українського павільйону

Українська кінофундація вже втретє організовує український павільйон на рику Канн, й розраховує на не меншу увагу до робіт з України. Цікавою Халпахчі називає роботу Ольги Онишко та Сари Фаргат «Три історії Галичини». «Дія у цьому документальному фільмі відбувається під час Другої світової. Показані історії українця, поляка та єврея. Це сильний фільм. Ми мали намір подати його до конкурсної програми, але не встигли» - каже директор УКФ.

Загалом на Каннському кіноринку у Віллаж Інтернасьйональ українці представлять три стрічки. Це і такі нові фільми, як «Дніпро» киянина Олександра Шапіро та «Чоловік моєї вдови» Леоніда Горовиця. У романтичній комедії  Горовиця ”Чоловік моєї вдови” в головних ролях - співачка Камалія і поляк Марчін Мрочек. Уривки картин демонструватимуть на плазмовому екрані, щоб зацікавити потенційних покупців. Водночас  у павільйоні можна буде ознайомитися з класичними та сучасними українськими фільмами на DVD, новим каталогом українського кіно.

Зазвичай під час великих європейських кінофестивалів УКФ  влаштовує вечірку на честь кіно з України. У Каннах вона відбудеться 15 травня. Тоді виступатимуть, зокрема, гурт «Мандри» на чолі із Сергієм Фоменком та співачка Камалія. Раніше «Мандри» виступали й на вечірці під час Берлінале.

«Щастя моє» на екранах Європи

Продюсери українського фільму «Щастя моє», що змагатиметься за Золоту пальмову гілку, сподіваються й на можливий успіх фільму у прокаті та відповідні угоди з європейськрими продюсерами. «На відміну від нашої кінотеатральної структури, в Європі існують мережі кінотеатрів, які спеціалізуються на такому кіно й мають свою аудиторію і вони зацікавлені та стежать за перебігом фестивальних подій. Існує аудиторія і канали дистрибуції, якими можна надати це кіно. Вся творча команда, продюсерський склад зроблять все можливе, щоб кіно стало подією, тоді стрічка матиме фестивальний успіх, а отже й вийде на екрани Європи» - поділився з Deutsche Welle продюсер Олег Кохан.

Родзинка цьогорічних Канн

У Каннського фестивалю з'явилась власна «Queen Palm» за фільми, що зачіпають гей-проблематику. Першу таку відзнаку вручать 22 травня. Варто зазначии, що подібні нагороди вже мають й Берлінський МКФ – «Тедді», та МКФ «Молодість» у Києві – «Сонячний зайчик». Переможців головного конкурсу у Каннах мають оголосити 23 травня.

Автор: Ольга Веснянка

Редактор: Євген Тейзе
http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5567890,00.html

10.05.2010
Творами українців «окультурили» підземний перехід у Хайфі

 
 
Занедбаний підземний перехід в ізраїльському місті Хайфа завдяки ініціативі мерії та старанням мистецької громади перетворився на експериментальну картинну галерею, де виставлено твори українських художників.

Підземний перехід у серці ділового центру Хайфи – району Адар – донедавна був відомий городянам передусім як бридке місце скупчення жебраків та бомжів, куди звичайний перехожий ближче до сутінок навіть боявся заходити. «Вирішили якось ушляхетнити це місце й перетворити його на галерею. Тут виходить подвійна користь: і перехід облаштовано, і галерею», - розповіла "Німецькій хвилі" прес-секретар хайфської мерії Зіна Ройтман.

«Україна дала Хайфі багато митців»

 

З технічних причин відкриття галереї забарилося щонайменше на рік та віднедавна городяни та туристи нарешті отримали змогу оцінити експериментальний задум. Нині в новій галереї виставлено 14 робіт – переважно українських художників або митців з українським корінням з Києва, Львова, Харкова, Одеси та інших міст. Серед них Тетяна Білоконенко, Оксана Моложанова, Віктор Мухін та інші. «Україна дала Хайфі чимало талановитих людей і цікавих мистецьких доробків. Так сталося, що тут живе чимало митців-вихідців з України, ініціативність яких ніколи не згасає», - розповідає Ройтман.

У планах – проект з Одесою

У найближчих планах міської влади не лише оновлювати експозицію щомісяця, але й поглибити міжнародний рівень новоствореної галереї. Зокрема її куратори планують зробити окремий проект з містом-побратимом Хайфи – Одесою – й повністю присвятити одну з наступних експозицій роботам одеських митців. «Можливо, привезти якісь картини або фотографії з видами Одеси й розмістити їх у цій галереї. Ми саме перевіряємо таку можливість», - повідомила речниця хайфського муніципалітету.

Автор: Дмитро Каневський

Редактор: Христина Ніколайчук
http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5561379,00.html

02.05.2010
Культурна Німеччина у травні
 
У травні культурні події дедалі частіше виходитимуть на свіже повітря. А як же інакше? Адже незабаром літо… Що цікавенького в культурному плані запропонує нам останній місяць весни?

Театральні зустрічі в Берліні

 

Сцена з однієї з десяти обраних вистав
 

Якщо якусь німецьку трупу запрошують на Берлінські театральні зустрічі, це є приводом для того, аби підняти келихи. Адже це означає, що одна з постановок цього театрального колективу належить до десяти найкращих німецькомовних вистав минулого року. Погодьтеся, немала похвала для всіх причетних до постановки і непогана принада для публіки. Відбір робить спеціальне театральне журі, яке з цією метою переглядає близько 400 вистав минулого сезону. З 7 по 23 травня топ-десятка буде показана в Берліні. Враження від вистав пропонується присмачити численними дискусіями, вечірками та майстер-класами, які також проводяться в рамках Берлінських театральних зустрічей.

Каннський кінофестиваль

 

А тим часом увесь кіносвіт цього місяця буде прикутий до французьких Канн. Тут з 12 до 23 травня проходитиме один з найповажніших міжнародних кінофестивалів. Цього року в конкурсній програмі вперше фільм українського режисера Сергія Лозниці «Щастя моє» спільного виробництва України, Німеччини та Нідерландів. Картина розповідає про життя дальнобійника, в якого невірна дружина, а на шляху його чекають людські жорстокість і зрада. Дія фільму відбувається в 2005-му році з ретроспективою на період Другої світової. Загалом у головному конкурсі Канн представлені 13 країн й 16 фільмів, серед них роботи таких відомих режисерів, як Микити Міхалкова та Такеші Кітано. А відкриє фестиваль 12 травня позаконкурсний голлівудський фільм «Робін Гуд» режисера Рідлі Скотта.

Опера «Амазонка» в Мюнхені

 

«Погляд іншого» – таке гасло музичного бієнале в Мюнхені. Цей фестиваль, що проходить раз у два роки, вважається одним з найважливіших форумів сучасної опери. Традиційно на ньому відбуваються прем’єри опер, написаних молодими композиторами, а також дискусії, симпозіуми та концерти. Однією з центральних подій цьогорічного фестивалю стане прем’єра опери «Амазонка». Цей проект, що здійснюється за підтримки Гете-Інституту, виник у співпраці з індійцями яномама – одним з останніх великих за чисельністю корінних народів Південної Америки. Опера розкриває різноманітні уявлення про природу, протиставляючи науково-технічне сприйняття світу, властиве європейцям, до космології індійців. Прем’єра відбудеться в Мюнхені 8 травня.

«Страсті Господні» в Обераммерґау

 

Маленьке баварське містечко Обераммерґау кожні десять років стає місцем паломництва туристів. Вони з’їжджаються сюди, аби подивитися «Страсті Господні» у виконанні місцевих жителів. Спектакль традицій    но ставиться у цьому містечку, починаючи з XVII століття. Коли 1633 року в Європі лютувала чума, мешканці Обераммерґау дали обітницю кожні десять років виконувати «Страсті Господні», якщо епідемія обійде їх стороною. Місто дотримало своєї обіцянки і з тих пір регулярно ставить цей масштабний спектакль, в якому мають право грати лише ті, хто прожив в Обераммерґау не менше двадцяти років. Репетиції «Страстей» тривають місяцями, а акторам-чоловікам тривалий час забороняється стригтися й голитися, аби зарости «автентичною» шевелюрою. У спектаклі беруть участь майже дві тисячі мешканців міста. Його демонструватимуть з 15 травня по 3 жовтня 2010 року.

Фестиваль нового джазу в Мьорсі

 

В гостях у Мьорсі - міс Платнум
 

У німецькому Мьорсі знову настав фестивальний сезон. У світ джазу тут можна зануритися на фоні наметів та диму від грилю. Цього року в Мьорсі очікують близько 20 тисяч гостей. Але лише половина з них ходитиме на концерти за квитками. Решта має намір розміститися в кемпінгу поблизу концертного ареалу і слухатимуть музику під відкритим небом. На фестивалі поряд із джазом будуть представлені електронна, етнічна та інша сучасна музика. Фестиваль саме тим і славиться, що представляє нових молодих музикантів зі своїм оригінальним підходом. Принцип фестивалю можна виразити формулою: «Хто хоче знати, якою буде музика завтрашнього дня, повинен приїхати до Мьорса».

«Шахтові знаки» в Рурській області

 

У травні небо над німецькою Рурською областю заполонять великі жовті повітряні кульки діаметром у чотири метри. Вони зависнуть на висоті 80 метрів над місцями, де колись видобувалося вугілля і які нині використовуються за іншим призначенням, переважно культурним. І не дивно – адже Рурська область є однією з культурних столиць Європи 2010 року, і ця акція під назвою «Шахтові знаки» є однією із сотень інших культурних подій на підтвердження цього почесного звання. Колись у Рурській області налічувалося понад три тисячі шахт. 350 з них упродовж дев’яти днів – з 22 по 31 травня – будуть позначені жовтими кульками.

Чемпіонат Німеччини з грилю
 

І на останок – не забути: в середині травня в Німеччині традиційно визначають нового короля… грилю. Сосиски, реберця чи біфштекси – у справжнього майстра грильної справи усе це смакує неповторно. Куштуватиме кулінарні витвори учасників спеціальне журі, яке визначатиме переможців у двох класах – гриль-еліти та аматорів. Очікується, що до німецької Ґоти, де цього року проходитимуть змагання, з’їдуться 50 тисяч людей. Але це лише квіточки у порівнянні з тим, що очікує на любителів поїсти посмажене наступного року в Ґронау. 2011 року тут проходитиме небагато-немало – чемпіонат світу з грилю. Ото буде смакота…

Автори: Петра Ламбек / Христина Ніколайчук
Редактор: Тетяна Бондаренко

www.dw-world.de/dw/article/0,,5530549,00.html

18.04.2010
Злиденні українські будні сучасної класики 
 

Сучасну українську класику сьогодні можна швидше почути за кордоном, аніж в Україні. Так, у рамках кельнського фестивалю Forum der neuen Musik прозвучали твори одразу двох молодих композиторок з України.

Українські композиторки, львів‘янки Богдана Фроляк та Любава Сидоренко, виконання власної музики оркестром European Workshop for Contemporary Music у концертному залі кельнського Deutschlandfunk наживо не почули. Чи то грошей на поїздку отримати не вдалося, чи виникли візові проблеми – невідомо. Та їм, як і всім творцям сучасного українського класичного мистецтва, не звикати. Сам факт звучання їхніх композицій у концертних залах далеко за межами батьківщини – вже щастя, переконана арт-менеджер, організатор одного з небагатьох міжнародних фестивалів сучасної музики у Вінниці, музикознавець і солістка тамтешньої філармонії Ірина Френкель.

Пропозиція є – попиту немає

Сучасні музичні класики – ті, про кого мало говорять і чиї твори в Україні виконують виключно на спеціалізованих фестивалях, як той, що його організовують такі ентузіасти, як Френкель. «Ми маємо багато композиторів. Ми маємо різноманітні жанри. Ми маємо музикантів, які відтворюють цю сучасну музику. Але ми маємо дуже поганий музичний ринок. Відносини, які на цьому ринку складаються, не є цивілізованими. До того, взнаки дається незнання багатьма іноземної мови, аби вийти на західний ринок. Та й відсутність досвідченого арт-менеджменту заважає українській музиці вийти на світовий ринок», - каже Френкель.

Рятівники-ентузіасти

– радше виняток з українських правил (чи то їхньої відсутності). Декілька років тому Френкель сама налагодила контакт із німцями, які погодилися на співпрацю й охоче дозволяють грати сучасні німецькі твори в Україні, а українські грають у себе. Тому кельнський фестиваль «Форум нової музики», який цього року мав окрему частину, присвячену східно-європейській музиці, вже не перша нагода для нових українських творів прозвучати на Заході.

У сучасному музичному світі Україна стала відома, в першу чергу, завдяки Валентину Сильвестрову, каже Френкель. Та права на його твори повністю викупило одне з видавництв у Берліні, і на сьогодні Україна не має жодних прав на твори власного композитора.

«Шароварщина» в обмін на імідж

Українська влада цим не переймається, обурюється Френкель. Але принаймні не заважає проводити фестивалі сучасної музики у Львові, Одесі та Вінниці. «Вся проблема в тому, що наша культура ділиться на дві частини. І ми дуже зациклені на тій, яка називається фольклором. Це дуже добре, але «що занадто, то нездраво». Адже для того, аби інтегруватися до світової спільноти, треба думати й про другу частину культури, яка пов‘язана зі стандартною класичною. А це наші композитори, художники, балетні трупи тощо», - каже вона.

При цьому, на думку Френкель, «велосипед вигадувати не варто», адже система участі держави в розвитку й популяризація сучасної музики вдало застосовується в багатьох країнах світу. Тож варто лише взяти готові схеми, прилаштувати їх до українського менталітету – та й годі, каже експерт.

Заходу потрібні, Україні - ні

А сьогодні виходить так, що українські музиканти й композитори більше потрібні іншим державам, аніж власній. І це стосується не лише Фроляк та Сидоренко, але й просто молодих музичних обдарувань, які опиняються у західних школах часто через банальне небажання приймати їх до вітчизняних вишів. І причина цьому одна – кумівство і корупція, каже Френкель.

«Талант розпеченим залізом не випечеш»

Тим часом українська земля продовжує народжувати нові таланти, що не залежить ані від політичної кон‘юнктури, ані від державних пріоритетів. «Якщо в людині народжується музика, якщо вона може вночі прокинутися і записати те, що їй спало на думку або намалювати картину, або записати рядки, то це розпеченим залізом не випечеш», - переконана українська музикознавець.

Та доля більшості цих талантів сумна. У кращому разі, вони викладають в музичних навчальних закладах, у гіршому – ледве животіють, каже Френкель. Вона зізнається, що щороку, коли відшукує композиторів для живого представлення публіці фестивалю, шокована їхнім побутом, який почасти є звичайним злидарством.
Автор: Данило Білик

Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5475955,00.html

29.03.2010
Календар культурних подій у Німеччині на квітень
Цього місяця можна буде багато на що подивитися: як на екранах, так і в музеях. Крім того, на порозі Великдень… Читайте наш календар вартих уваги квітневих культурних подій. 

Кінець Великого посту 

 

Незабаром Великдень і можна буде розговітися. До речі, окрім крашанок до великоднього столу в Німеччині прийнято подавати страви з м’яса молодого баранця. Німці дуже люблять свято Паски – день Воскресіння Христового. Цього року в католиків, протестантів та православних цей день припадає на одну дату – 4 квітня.

Пора кінофестивалів

 

Ще не так багато часу минуло від закінчення Берлінале, а в Німеччині на підході вже Міжнародний фестиваль жіночого кіно. Він розпочинається 14 квітня у Кельні. Це єдиний кінофорум такого ґатунку в Німеччині. Він проводиться щорічно, поперемінно то в Кельні, то в Дортмунді. Цього разу в центрі уваги – кінострічки режисерок з балканських країн. Відкриє фестиваль фільм, прем’єра якого відбулася в рамках Берлінале. Це картина боснійської режисерки Ясміли Жбанич «На шляху». 2006 року за свою дебютну роботу «Таємниця Есми» Жбанич отримала головний приз Берлінале – «золотого ведмедя».

 

З 21 по 27 квітня кіноцентром у Німеччині стане Вісбаден. У цей час тут проходитиме 10-ий фестиваль кіно країн Центральної та Східної Європи goEast. Одним з кульмінаційних моментів стане ретроспектива робіт грузинського режисера Отара Іоселіані, який нині мешкає у Франції.

Ще один кінофорум стартує 29 квітня в Обергаузені. Це 56-ий міжнародний кінофестиваль короткометражних фільмів Kurzfilmtage – мабуть, найстаріший фестиваль такого ґатунку у світі. Головна тема цьогоріч – «З морського дна: експериментальне кіно 1898-1918 років».

Крім того, у квітні відбудеться присудження Німецької кінопремії.

Художній ярмарок Art Cologne
 

З 21 по 25 квітня в Кельні відбудеться найстаріший у світі художній ярмарок Art Cologne. Утім, солідний вік – це ще не гарантія успіху. В останні роки Art Cologne часто критикували за те, що цей захід став нудним. Свіжого віяння додав новий директор арт-ярмарка Деніел Хаґ – торговець мистецтвом з Лос-Анджелеса, онук видатного угорського конструктивіста, класика Баухауза Ласло Мохой-Надя. Він став за кермо Art Cologne у 2008 році. Хаґ доклав усіх зусиль, аби залучити до участі в ярмарку іменитих галеристів. Близько двохсот з них, як очікується, стануть учасниками цьогорічного ярмарку. Вони представлятимуть у Кельні витвори класичного модерну, роботи післявоєнного періоду, а також сучасне мистецтво.

Про троянди та книги

23 квітня німці дружно читатимуть. 15 років тому ЮНЕСКО проголосила цей день Всесвітнім днем книги та авторського права. Традицію святкувати День книги започаткували в Каталонії, де 23 квітня, у День Святого Георгія Переможця, оголошеного в часи Середньовіччя небесним покровителем цього регіону, прийнято дарувати близьким троянду та книгу. Цей чудовий звичай і ліг в основу програми ЮНЕСКО «Подаруй книгу, подаруй троянду». У Німеччині цього року тема Всесвітнього дня книги – «Духовне надбання». Ідеться насамперед про популяризацію читання, насамперед серед молоді.

«Місто зсередини та знадвору»

 

Відомий датсько-ісландський художник, майстер інсталяції Олафур Еліассон уже 15 років мешкає в Берліні. І ось тепер у комплексі Мартіна Ґропіуса відкривається виставка, присвячена його творчості. «Innen Stadt Außen» (що можна перекласти як «місто зсередини та знадвору») – так називається експозиція, яка працюватиме з 28 квітня до 9 жовтня. Її концепцію Еліассон розробив спеціально для комплексу Ґропіуса. Виставка тематизує Берлін, зокрема відношення музею й міста, архітектури й ландшафту, простору й часу. Еліассон часто відображає незвичайні явища природи – чи-то величезний сонячний диск (цією інсталяцією, зробленою із сотень ламп, можна помилуватися в турбінному залі Tate Modern у Лондоні), чи-то гігантські штучні водоспади (вони розміщені в кількох місцях у Нью-Йорку). Про вражаючі інсталяції Еліассона можна довго розповідати. Як, як-то кажуть, краще один раз побачити…

Художник, що добре продається

 

Відомому лейпцизькому живописцю, який належить до когорти художників, що найкраще продаються в Німеччині, Нео Рауху виповнюється 50 років. До цього ювілею мюнхенська Пінакотека й Музей образотворчого мистецтва в Лейпцигу організували виставки його робіт. Загалом на експозиціях представлено 120 творів, багато з яких надані приватними американськими колекціями. Полотна Рауха базуються на мотивах і традиціях сюрреалізму. На багатьох з них зображено фігури з дивними, невідомо для чого призначеними предметами. Рауха називають «зіркою Нової лейпцизької школи». Цей термін вигадали американські колекціонери, які зараховують до неї художників, що отримали освіту в Лейпцизькій вищій школі графіки та книжкового дизайну.

Шветцинзький фестиваль класичної музики

 

58-ий міжнародний фестиваль Schwetzinger Festspiele, який проходитиме в Шветцингені з 23 квітня до 13 червня, щороку збирає понад 20 тисяч гостей з різних країн світу. Перформанси відбуваються у Шветцинзькому замку – колишній літній резиденції пфальцських курфюрстів, у замковому парку, а також у «Театрі рококо». Цього року в центрі уваги – прем’єра опери швейцарського композитора Міхаеля Жарреля «Батько». За час існування фестивалю Schwetzinger Festspiele на ньому було представлено 38 оперних прем’єр.

І насамкінець…

Кілька разів початок цього проекту відкладався, і ось тепер нарешті настав час. 20-річчя падіння Берлінського муру має бути символічно представлено у спільному звуці. Усі люди, які володіють якимись музичними інструментами, мають упродовж хвилини одночасно зіграти одну ноту. Музичні школи та оркестри вже місяцями готуються до цього проекту. Очікується, що в ньому візьмуть участь загалом понад 40 мільйонів учасників. Так звучить возз’єднання! День акції – перше квітня…

Автори: Петра Ламбек / Христина Ніколайчук

Редактор: Євген Тейзе

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5408373,00.html 

07.04.2010
Український режисер зніме документальну серію про розпад соціалістичної системи 
 

«Прощавайте, товариші!» - під такою назвою французько-німецький телеканал arte готує серію з документальних фільмів про суспільні змін у колишньому соцтаборі. Його режисер – український кінематографіст Сергій Буковський.

Зйомки документального історичного серіалу «Прощавайте, товариші!» мають розпочатися в квітні. А проходитимуть вони в Україні Росії, Грузії, Білорусі, Чехії, Польщі, Угорщині, Румунії й навіть у Німеччині

Розпад системи очима простих людей

«Ми будемо відтворювати справжню ходу історії, але також розкажемо історії через долі людей, їх відчуття, як всі ці зміни стались у Росії, країнах Балтії, Україні та в усіх країнах Східної Європи», - розповів «Німецькій хвилі» Сергій Буковський, знаний український документаліст, який є режисером серіалу. Метою документальних фільмів, за словами Буковського, є «оповісти велику історію очима маленьких людей». Тобто, йтиметься не про роль можновладців, а про відчуття простих людей, яких називали «гвинтиками системи». 

Буковський добре знайомий з тематикою

Співпродюсер серіалу Вікторія Бондар розповідає, що в стрічках, кожна з яких триватиме близько 50 хвилин, мова йтиме про історію змін у країнах колишнього соцтабору в період з 1975 по 1991 рік. Європейський глядач побачить авторське українське документальне кіно, адже тематика цього періоду в історії пострадянських країн добре знайома українському режисерові.

А як зазначає  директор Української кінофундації Андрій Халпахчі: «Сергій Буковський – видатний документаліст з тієї плеяди середнього покоління, яке ще встигло за радянські часи зробити своє кіно».

Сергій Буковський народився 1960 року в Башкирській АРСР, вивчав режисуру в Київському державному інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Понад 10  років Буковський працював на Українській студії документальних фільмів. Його документальний 9-серійний телефільм «Війна. Український рахунок» було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. Високого визнання досяг і його документальний фільм «Живі» про Голодомор в Україні.

Вибір з 20 кандидатів

Бондар зауважує: «Наскільки нам відомо, обирали режисера з понад 20ти кінематографістів, серед яких розглядали і кандидатуру Кшиштофа Зануссі. Бажанням замовників було, щоб працював над такою темою режисер, який й сам пережив ці зміни в одній з країн, про які оповідатиметься».

Автор: Ольга Веснянка

Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5441519,00.html

24.03.2010
99 кульок для успіху: німецька співачка Нена святкує 50-річчя 
 
Нену вважають однією з найвідоміших співачок у сучасній німецькій поп-музиці. А популярності вона завдячує одній пісні, яку спершу взагалі не хотіли випускати. 

Ґабріеле Кернер, яку всі в Німеччині та багато за її межами знають як співачку Нена, народилася 24 березня 1960 року в невеликому західнонімецькому місті Гаґені. А відомою на всю Німеччину вона стала, випустивши в світ на початку 80-их років минулого століття німецькомовну пісню «99 Luftballoons», тобто «99 повітряних кульок».

Пісня виникла в часи розпалу холодної війни, коли в Західній Німеччині саме розташовували атомні ракети «Першинґ ІІ», а дедалі більше людей боялися, що от-от розпочнеться ядерна війна. 


Пісня її успіху - про 99 повітряних кульох
Ідея після концерту Rolling Stones

Ідея написати цю пісню виникла в Карло Карґеса, гітариста групи, в якій співала Нена. 1982 року він побував у Західному Берліні на концерті легендарної групи Rolling Stones, коли в небо здійнялися десятки різнокольорових повітряних кульок. Тоді музикант подумав, що могло би статися, якщо ці кульки нелегально перетнуть кордон між ФРН і НДР і викличуть параноїдальну реакцію в Східній Німеччині.

Зрештою в тексті пісні йдеться про те, що ці 99 повітряних кульок спричиняють війну, у якій немає переможців. Але сама композиція стала стовідсотково виграшною. Передусім для її виконавиці Нени і німецької поп-музики. 23-річна співачка здобула нечувану популярність, а в музиці цю пісню вважають початком нового напрямку, так званої «нової німецької хвилі», яка мала дуже великий успіх у 80-их. Головне кредо цієї хвилі були тексти пісень саме німецькою, а не англійською мовою.

«Якось я сама розпочала писати перші рядки тексту німецькою і переконалася, що це не так уже й погано. Раніше я на такий крок не наважувалася. Це було таке незвичне відчуття, адже йшлося про мою рідну мову. А я мала справжній мовний бар’єр», - пригадує Нена.

Нена на сцені, 80-ті роки
Журналісти на варті

Дуже швидко співачка стала ідолом для німецької молоді, яка тоді підтримувала передусім рух за мир. Найвідоміший молодіжний журнал «Браво» 54 рази присвячував їй тему номера. «Були часи, коли люди вичікували перед моїм будинком коло сміттєвих баків. Як у кіно. Буквально відчувалося, що на них тиснуть видавці, вимагають чергової історії про мене. Вони переслідували мене навіть у відпустці на Мальдивах. То були, як на мене, дуже дивні часи», - розповідає Нена.

Комерційний успіх

З кінця березня 1983 року пісня про повітряні кульки підкорювала чарти у дедалі нових країнах. Вона була номером один не тільки в Німеччині, а й у Португалії, Швеції, Польщі, Мексиці, Канаді та Австралії. У США ця німецькомовна пісня досягла другого місця в хіт-параді Billboard. Це донині найкращий результат, якого досягнув німецькомовний хіт. Такий успіх не був прогнозованим, пригадує сама Нена: «Спочатку моя звукозаписувальна фірма казала, що ця пісня некомерційна. Її навіть не хотіли видавати синглом. І на їхнє здивування, з пісні став всесвітній хіт».

Нена й Удо Лінденберґ у студії, 2003 рік


Комерційний успіх композиції про 99 повітряних кульок триває й донині. Існують численні її версії і для різного використання, навіть для комп’ютерних ігор. Пісню співають дитячі хори й багато закордонних виконавців, щоправда переважно англійською мовою. А два роки тому з’явився навіть японський варіант. Найвідомішим же залишається кавер американської гурту „Goldfinger“.

Автори: Антє Голлундер/Леся Юрченко

Редактор: Роман Гончаренко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5383837,00.html

24.03.2010
Німецького репера засудили за плагіат 
 
Скандальний репер Бушідо.

Берлінський репер Bushido вкрав частину музики до 13 своїх пісень у французького гурту Dark Sanctuary. Суд у Гамбурзі визнав його винним і зобов’язав заплатити штраф. Крім того будуть знищені компакт-диски. 

Берлінський репер Бушідо – один з найвідоміших у Німеччині. Кілька років тому музичний телеканал MTV Europe визнав його альбом «Від горизонту до бордюри» кращим у ФРН, хоча за брутальні тексти його продаж обмежили. Співака також двічі визнавали кращим хіп-хопером країни. Тепер пісні з вищеназваного альбому опинилися в центрі скандалу. Земельний суд у Гамбурзі визнав 31-річного співака туніського походження винним у плагіаті. Згідно з вироком, він вкрав частину мелодій у маловідомої французької групи Dark Sanctuary, що співає в стилі Gothiс, наклав на музику свої тексти й видавав пісні за власні твори.

Тепер йому доведеться заплатити за це 63 тисячі євро штрафу. Крім того тисячі компакт-дисків, що вже надійшли у продаж, підлягають знищенню.

Засудження Бушідо за плагіат має особливе значення ще й тому, що він сам активно боровся з піратством. У Німеччині ще не забули, як Бушідо судився з одним пенсіонером, з комп’ютера якого нелегально скачували пісні репера. Припускають, що в того просто був незахищений доступ до Інтернету. Тепер Бушідо самого піймали «на гарячому». «Як же йому має бути соромно», - пише газета «Нойе Оснабрюкер цайтунг».

Автор: Роман Гончаренко / dpa

Редактор: Володимир Медяний
http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5385598,00.html

15.03.2010
Влада й мистецтво: інструменталізація творчості 
 

Традиційний образ: за спиною у високих посадовців з політики й бізнесу має бути мальована картина. Зазвичай вона може сказати багато про самого керівника. Цьому перетину мистецтва й влади присвячено виставку в Берліні. 

Уже впродовж багатьох століть мистецтво є символом статусу в суспільстві. Тож не дивно, що політики й бізнесмени дуже охоче «прикрашають» свої кабінети картинами. Нинішнє покоління впливових діячів, як правило, обирає твори сучасного мистецтва. Виставка «Показати владу – мистецтво як стратегія панування» у берлінському Німецькому історичному музеї звертає свій пильний погляд на цю своєрідну іструменталізацію творчості.

Шредер і «Орел»

Один з прикладів виставки – це відомі фотопортрети двох канцлерів Німеччини – Ґергарда Шредера та його наступниці Анґели Меркель. Головну частину на фотографії Шредера займає картина «Орел» відомого сучасного німецького художника Ґеорґа Базелітца. Орел з німецького герба падає головою вниз у невідому прірву. Його крила виглядають дуже обпатраними. Від Шредера на фото – лише профіль.

Екс-канцлер сидить за своїм робочим столом у відомстві голови німецького уряду й дивиться на орла на картині за його спиною. Така композиція демонструє дуже впертого і багато в чому авторитарного канцлера, каже Рудольф Трабольд з Німецького історичного музею. «В цьому є чітка новизна. Шредер ніби каже: так, я з покоління «шістдесятників», я пройшов через усілякі ситуації й інституції, я – дуже іронічний, витримую дистанцію, але я можу собі це дозволити, я стою над усім цим. Це одне з послань цього портрету. З іншого ж боку можна чітко побачити, як Шредер може грати з інструментами влади. І оточувати себе іншими статусними речами, як то перова ручка Montblanc чи очевидно дизайнерська попільничка, які теж видно на портреті. Шредер інсценує себе як майстра різних речей, адже йдеться не про випадковий знімок, а про майстерну інсценізацію, яка має дійти до суспільства», - каже Трабольд.

Меркель і Аденауер

Геть інакше виглядає фотопортрет Анґели Меркель. У неї за спиною – не сучасне мистецтво, як у Шредера. Перша жінка-канцлер віддала перевагу портрету її взірця, першого німецького канцлера Конрада Аденауера, роботи Кокошки. Портрет виконаний у експресіоністській манері. Меркель виглядає відкритою на своєму робочому місці, вона спокійно посміхається в камеру, а на фото велику частину займає письмовий стіл канцлера, без особливих статусних символів, а просто дуже великий, він навіть здається нескінченним. І сам фотопортрет, і обраний твір мистецтва чітко відображають стиль політика Меркель – спокійний, дуже стриманий, традиційний, без авторитарних рис.

Мистецтво відіграє свою роль не лише для сильних світу цього з політичного терену. Бізнес – це справжній споживач сучасного мистецтва. «Переходимо до другого важливого пункту нашої виставки, а саме до мистецтва й бізнесу. Тут впадає в око передусім сильна монотонність, важко відрізнити, де розташувалися картини – в приміщенні банку чи енергетичної компанії «e-оn» чи інших офісних приміщеннях. Все здається взаємозамінним», - каже Трабольд.

Бізнес: тільки на фоні сучасних творів

Грошовиті підприємства, здається, просто закохані в сучасне мистецтво. Фарби, геометричні композиції – це їхні особливі улюбленці. Їхній зміст ні до чого не зобов’язує, але водночас означає прихильність до інновацій. На виставці в Берліні представлено величезний ряд фотопортретів менеджерів. Усі вони – на тлі абстрактних сучасних картин.  Саме цей факт став вихідним для ідеї проведення виставки, розповідає Рудольф Табольд, водночас зауважуючи: «Хто бував на управлінських поверхах Deutsche Bank, той знає, що в них там є і картини доби бароко, і доби ренесансу. Але коли робляться фотографії, то обираються завжди твори сучасного мистецтва. Для того, аби продемонструвати, що компанія дивиться вперед, вона динамічна, прагне розвитку, плюс інший позитивний підтекст».

Спротив тенденціям

Саме таке свідоме використання сучасного мистецтва бізнесом обурює лейпцизьку художницю Верену Ландау. А останньою краплею для неї стало фото якогось пихатого глави правління на тлі її абстрактної картини. Після цього художниця зареклася співпрацювати з банками й відтворила цей порив у своїй творчості.

На берлінській виставці представлені картини Верени Ландау, які є нічим іншим, як змальованими фотографіями бізнесменів на тлі абстрактних картин. Вийшло подвійне віддзеркалення мистецтва, яке відмінно виставляє на показ інсценування самих себе «сильними світу цього» та використання сучасного мистецтва для цього.

Автори: Надіне Войчік / Леся Юрченко

Редактор: Тетяна Бондаренко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5355987,00.html

02.03.2010
Сміття можна утилізувати на… мистецтво 
 
Ангели з бляшанок

Перш ніж викинути сміття, погляньте на нього творчо. Використаній бляшанці з-під пива чи упаковці від молока можна дати нове життя, перетворивши їх на мистецький об’єкт. Такий тренд стає дуже популярним в Європі.

Життєдіяльність пересічного німця призводить до появи півтонни сміття на рік. Це понад 37 тонн сміття щорічно в одній лише Німеччині. Далі доля сміття доволі банальна – утилізація або переробка. Цілком інакше «життєвий шлях» відходів може виглядати на вулицях Африки чи Азії. Тут бідні верстви населення не поспішають викидати сміття, а підходять до процесу «утилізації» творчо, даючи відходам, так би мовити, друге життя.

Продукти, які з’являються в процесі такої переробки, часом настільки креативні, що у Європі їх сприймають мало не як культові об’єкти. Зі «сміттєвого мистецтва» вже навіть розвинувся цілий дизайнерський напрямок – Recycling Design.

Модний «сміттєвий» дизайн
«Приміром, ось тут ми маємо ангела з Мадагаскару, виготовленого з бляшанки з-під спрею проти тарганів. Тут навіть видно напис «смертельно токсично», - розповідає Мартіна Ценкер, працівниця складу підприємства «Mamaafrika» у Дюссельдорфі, що спеціалізується на виробах зі сміття. Те, що стоїть тут на полицях, ще не так давно валялося на вулицях Кейптауну, Йоганнесбургу чи Дакару.

«Сміттєве мистецтво» імпортується до Європи, де споживач охоче купує предмети, виготовлені зі сміття в країнах третього світу. Адже нині це дуже модно, розповідає Мартіна Ценкер: «Виробляється неймовірно багато сміття. Ми вже просто не знаємо, куди його дівати. І тут раптом наштовхуємося на ці витвори з Африки та інших країн, які люди змушені виготовляти через злидні. Для нас просто неймовірно, скільки всього можна виготовити з речей, які ми викидаємо».

Екологічна концепція
«Сміттєве мистецтво» третього світу добре вписується в екологічну концепцію промислових націй. Нині підприємство «Mamaafrika» постачає такі вироби у 140 країн світу. Серед речей на продаж можна побачити строкаті статуетки тварин з пластикових пакетів, браслети з телефонних дротів, чайнички з томатних бляшанок, кошики з корків від пляшок, дитячі іграшки зі шроту тощо.

Продукти переробки стали вже настільки трендовими, що ось уже чотири роки, як існує спеціальна премія в галузі Recycling Design. А у містечку Вайль на Рейні навіть є спеціальний музей, у якому представлені роботи двох, мабуть, найвідоміших дизайнерів у галузі «сміттєвого мистецтва». Це брати з Бразилії Фернандо та Умберто Кампанья, проекти меблів яких виставлені навіть у Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку.

Автори: Сара Гофманн / Христина Ніколайчук
Редактор: Тетяна Бондаренко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5309958,00.html

26.02.2010
Календар культурних подій на березень

Читати, читати і ще раз читати… Культурний березень пройде під знаком літератури. Що ще варте уваги в культурному плані відбуватиметься цього місяця, можна довідатися з нашого календаря культурних подій на березень. 

Література в Кельні та Лейпцигу
 

У березні в Німеччині не читатиме, мабуть, тільки лінивий. Спершу на lit.COLOGNE з 10 по 20 березня, одному з найбільших літературних фестивалів Європи. А з 18 по 21 березня – на Лейпцизькому книжковому ярмарку. Понад 2100 видавництв представлятимуть тут свої літературні новинки.

 

Країни-гостя цього року немає, наступного – у центрі уваги буде література із Сербії. Організатори традиційно роблять наголос на літературі з Південно-Східної Європи. 18 березня відбудеться церемонія вручення Премії Лейпцизького ярмарку. 2004 року нею було удостоєно українця Юрія Андруховича. І не забути: паралельно до ярмарку в Лейпцигу проходить читацький фестиваль «Лейпциг читає!» – один з наймасштабніших у Європі.

didacta 2010 

Bildunterschrift:
 

Що нового на ринку підручників? Чи можна використовувати Twitter у навчальному процесі? І чому так багато учнів мають проблеми із засвоєнням шкільного матеріалу? Відповіді на ці та інші питання, пов’язані з освітою, шукатимуть учасники освітньої виставки «didacta». Вона вважається найбільшою в Європі. Місце проведення заходу щороку змінюється. Цього року майданчиком для «didacta» стане Кельн, 2011 – Штуттгарт, 2012 – Ганновер.

MaerzMusik у Берліні
 

 

Мешканці та гості Берліна в середині березня зможуть насолоджуватися незвичними звуковими інтерпретаціями. «Утопія (втрачена)» - так звучить гасло 9-го музичного фестивалю MaerzMusik. Серед кульмінаційних подій – виступ Веймарської державної капелли в Берлінській філармонії. Кожен музикант буде «озброєний» ноутбуком чи іншим пристроєм, за допомогою якого впливатиме на звучання свого інструменту. Звичайна мелодія скрипки чи віолончелі – це вже вчорашній день!

«Найкрасивіший музей світу» 

Bildunterschrift:
 

Наприкінці січня в Ессені відкрилося нове приміщення музею Folkwang. Чи справді ця споруда є найкрасивішою у світі, кожен вирішуватиме для себе. А походить цей вислів з часів до Другої світової війни, коли музей володів унікальною колекцією сучасного мистецтва, за що й отримав назву «найкрасивішого музею у світі». З приходом нацистів період розквіту музею завершився, колекцію розкрали, твори мистецтва конфіскували. Тепер тодішню колекцію спробували відновити і впродовж чотирьох місяців представлятимуть відвідувачам нового музею Folkwang – з 20 березня до 25 червня.

І не забути…

 
 

Надворі все ще напівзима, а отже, й час для запеклих снігових баталій. У німецькому Вінтерберзі 6 березня стартує четвертий чемпіонат світу із боїв сніжками. Правила прості: дві команди стають одна навпроти одної і намагаються якомога швидше закидати одне одного снігом. Відбувається два гейми – кожен по три хвилини. Команда, яка найбільше влучить, виграє. Ну, а той, кому не пощастить, виглядатиме наприкінці змагання приблизно отак, як цей чоловік на фото.

Автори: Петра Ламбек / Христина Ніколайчук

Редактор: Тетяна Бондаренко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5293587,00.html 

27.02.2009

«ЧИТЕЦЬ» ВИЙШОВ НА НІМЕЦЬКІ КІОНЕКРАНИ

Фільм «Читець», за головну роль в якому британська акторка Кейт Вінслет нещодавно отримала «Оскара», вийшов цього тижня на кіноекрани Німеччини.

 

Сцена зі стрічки "Читець"

Здається, що в Голлівуді нині модно знімати фільми на теми, пов’язані з часом націонал-соціалізму в Німеччині. Нещодавно вийшла на екрани стрічка «Операція Валькірія» з Томом Крузом у головній ролі. Не за горами й прем’єра нового фільму Квентіна Тарантіно Inglorious Bastards (Безславні покидьки). А від цього тижня широкий загал у Німеччині має змогу подивитися екранізацію бестселера Бернгарда Шлінка Der Vorleser, «Читець».

Кохання – всьому початок

Усе розпочинається з історії кохання між 15-річним Міхаелем і на 20 років старшою за нього Ганною Шмітц. Кожного разу перед тим, як вони кохаються, хлопець повинен читати жінці. Режисерові фільму Стівену Далдрі вдалося перенести еротику книги у натхненні кінокартини, вважає автор роману «Читець» Бернгард Шлінк. Хоча сам письменник уявляв собі дію своєї історії інакше: «Фільм дійсно дещо інший. Інші картини. Але відчувається, що ці картини й сцени зроблені з мого літературного матеріалу. А якщо хороший режисер, хороший сценарист і велика акторська команда надають цьому матеріалу нової форми, то мені це дуже подобається. Навіщо ж від цього дистанціюватися?»

Дуже рідко роман, який починається з такої загадкової, почасти табуїзованої любовної історії мав таке незвичне продовження, як шлінківський «Читець». Ганна зникає з життя Міхаеля. Молодий чоловік дуже довго не може пережити цю травму. Тим більш вражаючим є їхнє побачення. Міхаель – юрист-початківець, а Ганна – на лаві підсудних трибуналу воєнних злочинів.

Страшні таємниці

Виявляється, що чарівна жінка не видала юнакові двох страшних таємниць. У війну вона була наглядачем в концентраційному таборі, і взагалі вона не вміє ні читати, ні писати. При цьому невідомо, що більше обтяжує цю жінку – її нацистське минуле чи неписьменність. 

Роман Бернгарда Шлінка «Читець» розгортається в хронологічному порядку. Натомість його екранізація побудована ретроспективно, а тому втрачає дієвість деяких раптових поворотів. Але найбільша проблема стрічки, як зазначають критики, полягає в тому, що вона знята англійською мовою. Працювали над нею в Німеччині, окрім британських зірок Кейт Вінслет і Ральфа Файнса грали переважно німецькі актори, зокрема 18-річний Давід Кросс, і відомі Бруно Ґанц та Александра Марія Лара. Тому, коли всім їм доводиться говорити англійською, це стоїть на заваді викладу німецької історії.

Хоча автору роману Бернгарду Шлінку цей момент не заважає:«Це мене не здивувало. Я це знав. Мені завжди хотілося, щоб це був такий собі інтернаціональний фільм. А англійська на сьогодні – мова номер оди в міжнародному спілкуванні. Тому мені не заважало те, що фільм знятий англійською».

Не стане англійська мова на заваді в перегляді «Читця» кінолюбителям у Німеччині. Адже для них стрічку дублювали. А німецька школа кінодубляжу відома як одна з найкращих у світі. (лю)

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4061811,00.html

20.01.2009

Музей Porsche відкривається в Штутгарті

Відлік пішов. Наприкінці січня в Штутгарті відкриється Музей Porsche. Експозиція має всі шанси перетворитися на Мекку для любителів дорогих авто й швидкої їзди.

Уже сама будівля чого вартує. Porsche вона обійшлася у 100 мільйонів євро. «Ми звели найбільш сенсаційну будівлю в історії концерну», - похвалився представник компанії Антон Хунґер на зустрічі із журналістами. Під час будівельних робіт довелося використати навіть техніку зведення мостів. Складається враження, що частина суперсучасної споруди буквально зависла в повітрі. Щоправда, будівлю проектували не інженери «Porsche», а архітектори віденського бюро Delugan Meissl.

Музей у русі

Cлід визнати, що їхній витвір абсолютно пасує до стрімкого злету автомобільної компанії та її успіху. У музеї виставлено 80 автомобілів, на прикладі яких розповідається понад сторічна історія Porsche. Варто зауважити, що це не є якась стала експозиція. Все перебуває в динаміці – в майбутньому одні машини замінюватимуть інші. Задум полягає в тому, що паралельно до музейної експозиції в Штутгарті 320 авто регулярно перебуватимуть на різних заходах у світі або братимуть участь в автопробігах.

Експозицію поділено на дві частини – до 1948-го року і після 1948-го року. Саме 1948 рік вважають на Porsche початком випуску власних автомобілів. Серед експонатів – машини, які дістали перемогу на змаганнях, звичайні серійні моделі, але також ексклюзивні дизайнерські версії і навіть трактори й мотори. Одним словом – все, що якимось чином пов'язано зі всесвітньовідомою німецькою компанією.

«Скляна майстерня» й «звуковий душ»

А «скляній майстерні» можна на власні очі побачити, як автомеханіки працюють з музейними автомобілями - ремонтують або реставрують їх. Відвідувачам дозволяється навіть сідати в машини. В музей встановлені й так звані «звукові душі». Це вже для абсолютних фанів, які хочуть насолодитися типовим тільки для Porsche 911 звуком двигуна.   

Поки що зазирнути до музею дозволили лише журналістам. Свої двері для широкого загалу він відкриє 31 січня. Очікується, що щорічно Музей Porsche відвідуватиме близько 200 тисяч гостей.

Володимир Медяний

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,3963070,00.html

23.12.2008

Культура: помер «Деррік» Горст Тапперт

«Легенда», «ікона», «культова фігура» - німецький детективний серіал «Деррік» був популярний в усьому світі. Виконавець головної ролі комісара, актор Горст Тапперт був антиподом голлівудських зірок.

Він полював на злодіїв на екрані майже чверть століття. Старший інспектор Деррік, якого зіграв Горст Тапперт, вперше з’явився на телеканалі ZDF 1974 року. Востаннє – 1998. Шляхетний комісар у незмінному плащі – таким він запам’ятався мільйонам глядачів у Німеччині та ще понад 100 країнах світу. У деяких «Деррік» навіть побив за популярністю культові американські серіали «Денвер» і «Даллас».

У його фільмах не було шалених погонь як у сучасних голлівудських та й у німецьких фільмах. Це був швидше психологічний детектив. 

 

Коли актор Горст Тапперт підписував контракт на зйомки серіалу, він знав, що це означає: «Коли знімаєш серіал 25 років, тебе автоматично з ним ідентифікують».

 Відданість театру

 Хоча всі знали його як «Дерріка», Горст Тапперт під час зйомок не забував про театр і щороку грав у щонайменше 50 спектаклях. Це були серйозні ролі в таких класиках як «12 присяжних» чи «Смерть комівояжера». «Театр – це основа нашої професії. Якщо в когось немає цього фундаменту, тому не варто йти на телебачення», - говорив Тапперт. 

 Майбутній «Деррік» став актором випадково. Він народився 26 травня 1923 року в західнонімецькому містечку Вупперталь-Еберфельд. Син службовця, він отримав освіту бізнесмена, але не встиг попрацювати за фахом. Під час Другої світової Горст Тапперт був на фронті, потрапив у полон. Після війни його взяли на роботу в міський театр у Стендалі. Актором, хоча в нього не було акторської освіти.

Акторський шлях провів Тапперта через Тюбінген, Геттінген, Кассель, Бонн і Вупперталь аж до престижного камерного театру в Мюнхені. Уже в 1950-ті роки він почав зніматися в кіно, але слава прийшла з «Дерриком».

В усіх серіях розслідувати злочини Дерріку допомагав незмінний асистент Гаррі, якого зіграв актор Фріц Веппер. Горст Тапперт: «Ми ніколи не напружувалися, Фріц і я. Ми були добре заграна команда. На зйомках ми все робили з першого дубля».

 Почесний комісар

За роль «Дерріка» мюнхенська поліція присвоїла йому звання почесного комісара. Тапперт отримав за свою роль безліч призів, але найбільшою винагородою був «Хрест за заслуги», отриманий з рук федерального президента Німеччини. Норвегія – країна, в якій Горст Тапперт любив відпочивати з дружиною і дітьми, надала йому почесне громадянство.

За 25 років служби на екрані, Дерріка жодного разу не підвищили, хоча його численні прихильники про це дуже просили. Лише в останній 281  серії його перевели на роботу в Інтерпол . Сум фанів Дерріка не знав меж. Лише в Нідерландах понад чверть мільйона глядачів просили ZDF продовжити серіал.

«Я б хотів, щоб люди казали: оце міцний хлопець. На нього можна покластися, ми йому довіряємо», - сказав свого Тапперт. Він помер 13 грудня. Актору було 85 років. (рг)

 http://www.dw-world.de/dw/article/0,,3897534,00.html

14.12.2008

Терміново шукаємо талановитих студентів!

Німецькі фонди наштовхнулися на несподівану проблему: вони мають більше грошей для стипендій, але тепер їм бракує талановитої молоді. Деякі фонди відкрили свої програми й для іноземців.

Німецькі фонди, які надають підтримку талановитим молодим людям, мають нині більше, ніж достатньо фінансових засобів. Йдеться про 6500 додаткових стипендій - це на третину більше, ніж раніше. Річ у тім, що у федеральному міністерстві освіти поставили собі за мету збільшити кількість стипендіатів у Німеччини з 0,7 відсотка до одного відсотка від усіх студентів.

Фонди зіштовхнулися, однак, з несподіваною проблемою. Їм забракло стипендіатів. Тисячам німецьких школярів розіслали листи із запрошеннями взяти участь у конкурсі на отримання стипендій. Відповідні оголошення опублікували навіть у газетах. За словами представника Фонду Фрідріха Еберта Мартіна Ґрефе, ще ніколи шанси на отримання стипендії не були такими високими, як нині.

І найцікавіше те, що це стосується також іноземців, які бажають учитися в Німеччині. Отже, варто скористатися моментом! (вм)

www.dw-world.de/dw/article/0,,3873836,00.html

20.11.2008

EUROPEANA.EU - новий європейський портал

 

До понад 2 мільйонів книг, карт, аудіо та відео записів, фотографій, архівних документів та картин з усіх 27 країн тепер можна отримати безкоштовний доступ через Інтернет.

 Вже у перші години роботи сторінки www.europeana.eu відвідувачі буквально штурмували її.

10 мільйонів відвідувачів на годину

 “Сьогодні на цій сторінці ми мали 10 мільйонів відвідувачів на годину. Об 11 годині нам довелося перевантажити сервери та подвоїти наші потужності. Нині в нас замість трьох працюють 6 серверів”,- сказав речник Єврокомісії Мартін Селмаєр.  Більше тисячі установ по всій Європі надали матеріали для цифрової бібліотеки “Europeana”. Європейські музеї, такі як французький Лувр та Rijksmuseum у Амстердамі, запропонували картини відомих майстрів та фотографії інших експонатів.

Державні архіви оцифрували історичні документи, а Французький національний інститут аудіо- та відеоматеріалів надав 80 тисяч записів, зроблених протягом 20 століття, починаючи від зйомок  часів 1-ої світової у Франції 1914 року. Національні бібліотеки з усіх країн ЄС виставили манускрипти та цифрові копії шедеврів, які змінили світ.

 За словами Єврокомісара Вів’єн Редінг, тепер чеський студент зможе зазирнути до архівів Британської бібліотеки не від'їжджаючи до Лондона, а ірландський поціновувач живопису зможе роздивитися Мону Лізу не вистоюючи черги біля Лувру.

Грандіозні плани першої спільної європейської цифрової бібліотеки

За допомогою звичайної функції пошуку можна дізнатися, приміром, які документи та пам'ятки зберігаються в ЄС, в яких музеях або ж архівах, а також переглянути їх. Зокрема, там містяться документи Полтавської битви та кольорові відеозаписи боїв на території України  під час Другої світової війни.

 2010 року Європеана розширить свої фонди до 10 мільйонів одиниць.  Нині виставити усі експонати та документи не вдалося частково через законодавство про авторські права. Втім, за кілька років керівництво бібліотеки сподіваєтеся вирішувати усі проблеми. 

З цією метою Єврокомісія збирається витрачати 2 мільйони євро щорічно та залучати приватних спонсорів.

За два роки на 2010 року на Європеані будуть створені громади за інтересами. За словами Елізабет Ніггеманн — генерального директора Німецької національної бібліотеки, Європеана має наблизити Web 2.0- генерацію до європейської культурної традиції. Оскільки це покоління хоче одразу читати тексти, дивитися відео та фотографії та слухати звуки  в одному і тому самому просторі та часі.  Інформація на інтернет порталі уже нині доступна усіма 27 мовами Євросоюзу.

Тетяна Карпенко

www.dw-world.de/dw/article/0,2144,3808238,00.html

12.11.2008

Німеччина просить Україну повернути трофейні картини

 

87 полотен, вивезених після Другої світової війни до СРСР, виставлені в Художньому музеї в Сімферополі. В Німеччині вони вважалися «зниклими», поки їх випадково не «знайшли» туристи.

Федеральний уряд Німеччини збирається звернутися до України з проханням повернути 87 картин, які після війни були вивезені до СРСР, а зараз перебувають у Художньому музеї в Сімферополі. Про це повідомили в середу у міністерстві закордонних справ ФРН. У Берліні вважають, що німецькі музеї мають право на ці картини.

Речник міністерства Йенс Плетнер сказав, що Німеччина ще від 1993 року веде з Україною переговори про повернення так званого «трофейного мистецтва». В цьому контексті Берлін тепер планує переговори з Києвом про повернення 87 картин, які до війни були виставлені з Suermond-Ludwig-Museum у західнонімецькому місті Аахені. На переговорах також ітиметься про те, щоб експерти з Аахена якнайшвидше отримали доступ до картин у Сімферополі.

У Німеччині ці картини досі вважалися такими, що безслідно зникли. В серпні цього року німецькі туристи випадково «знайшли» їх у Криму. Сімферопольський Художній Музей раніше заявив, що не збирається вести переговори про реституцію, тобто повернення картин Німеччині й вважає їх компенсацією за власні втрати під час війни.

Останній гучний випадок повернення трофейного мистецтва з України до Німеччини був 2001 року. Тодішній президент України Леонід Кучма передав німецькому канцлеру Ґергарду Шредеру архіви Карла Філіпа Емануеля Баха – сина знаменитого німецького композитора. (рг)

www.dw-world.de/dw/article/0,2144,3786826,00.html

05.11.2008

У Києві проходить ярмарок німецьких університетів

У Києві у вівторок почався дводенний  ярмарок німецьких вищих навчальних закладів. Цьогорічний акцент заходу - технічна освіта у Німеччині.

Цей ярмарок вже вдруге проводиться в Україні. Минулого року він мав великий успіх серед студентів українських вишів, зокрема гуманітарного напряму. Тоді на навчання до Німеччини поїхало кілька сотень майбутніх германістів, перекладачів, вчителів німецької мови. Цього року організатори ярмарку з Німецької служби академічних обмінів DAAD змінили напрямок заходу і запросили до України вищі навчальні заклади технічного спрямування. Говорить представник DAAD в Україні Зігберт Клее. «Їхнє завдання знайти висококваліфікованих студентів для магістерських та бакалаврських курсів. Німецькі інститути та університети мають зараз дуже багато інноваційних програм в галузі комп’ютерних технологій, інженерії, хімії. На ці програми вони зараз і шукають слухачів». Подібний ярмарок німецьких вищих навчальних закладів днями відбувадеться і в Харкові. Організатори планують зробити в Україні цей освітній захід щорічним.

Лілія Гришко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,3765725,00.html

24.10.2008

Оголені актори, брутальні сцени та відверте глузування з української дійсності

Український режисер Андрій Жолдак обіцяє черговий театральний скандал. У рамках Тижнів німецької культури в Україні він покаже відому соціальну драму німецького письменника Ґеорга Бюхнера «Войцек».

У Києві знову провокації. Цього разу не політичні, а культурні. Жолдак дає ляпаса суспільній моралі, аби відновити життя у тілі сучасного глядача. Так про чергову постановку Андрія Жолдака «Войцек» пишуть критики. Провокатор українського театру, який не працює в Україні через світоглядні розбіжності з колегами по цеху, привіз з Німеччини п’єсу, написану Ґеоргом Бюхнера ще на початку 19 століття, але актуальну і донині. Хоча, як зізнається режисер, оригінального тексту Бюхнера в ній лише 30 відсотків, все інше – авторське переосмислення сучасної української дійсності за допомогою сучасних художніх засобів – відео, інсталяцій, цитат з contemporary art'a. У постановці Жолдака грають актори з Черкаського академічного драматичного театру, однак в провінційності їм ніхто не може дорікнути. Вони грають на рівні з європейськими театральними метрами, стверджує Андрій Жолдак:

«Коли є чудова ідея, концепція, то можна шедеври та мистецтво робити в будь-якому місці світу:  на фермі, у лісі, в Національному театрі Франка, в  «комеді франсез», у МХАТі. Тут, практично, немає обмежень».

«Войцек» Бюхнера – це драма маленької людини. «Войцек» Жолдака – це сучасний чоловік, який живе на мізерну зарплату, виховує сина і божеволіє від реалій суспільства. «Войцек» - це кожен із нас. І історія повторюється знову і знову. Головну роль в постановці Жолдака грає актор Черкаського драмтеатру Сергій Бобров. Він зізнається, що вжитися у роль Войцека було неважко, адже це те, що відчуває кожен з нас у повсякденному житті.

«Войцек – це Сергій Бобров, який живе у Черкасах в Україні. На нього впливає все, що відбувається в нашій країні і все те, що стає його життям – люди, тварини, світ, суспільство. І це, так би мовити,  його історія».

Постановка «Войцек» - це фантазія режисера. Його герої переживають особистісні драми, страждають від морального загрубіння суспільства. Також вони подорожують у космос. Однак час і простір їх абсолютно не змінює. Вони залишаються такими, як і були.

Допрем’єрний показ постановки Жолдака «Войцек» відбудеться у київській галереї мистецтв «Лавра» 26 і 27 жовтня, прем’єра – 28-го і ще одна вистава буде показано 29-го жовтня. Глядацька зала у «Лаврі» розрахована всього на 400 місць, і режисер сподівається побачити різнобарвну компанію. За його словами, він прагне всіх спровокувати – і політиків, і боксерів, і мільйонерів, і повій. Він вже не дає людині ментального поштовху до розвитку.

Лілія Гришко

www.dw-world.de/dw/article/0,2144,3737909,00.html

17.10.2008

Культура: німців цікавить Україна

Після «помаранчевої революції» німецько-українські культурні відносини переживають піднесення, але є асиметричними. Дослідження Інституту міжнародних зв’язків IfA.

Наступного тижня, 22 жовтня, в рамках Тижнів німецької культури в Україні в посольстві ФРН у Києві відбудеться презентація дослідження під назвою «Діалог, що має потенціал». Берлінський експерт з питань культурного менеджменту Катрін Гартман вивчала на замовлення Інституту міжнародних зв’язків IfA стан українсько-німецьких культурних відносин. 87 сторінок про культурний обмін, літературу, образотворче мистецтво, кіно, театр, музику, мову. Головний висновок:

 «Ще ніколи передумови німецької-української співпраці в галузі культури не були такими сприятливими, як сьогодні».

Катрін Гартман вважає, що нового поштовху для німецько-українських культурних відносин надала «помаранчева революція»:

 «Головний висновок дослідження полягає в тому, що після політичних подій 2004 року українсько-німецькі відносини вийшли на якісно новий рівень. Попереднє дослідження 2001 року показало, що Україна для німців – це terra incognita. Тепер це не так. У Німеччині знають, що Україна – це самостійна країна з великим потенціалом, хоча й не без проблем. Це дуже хороша база для розвитку відносин у галузі культури».

Найвідоміший – Андрухович

Процес пішов в обох напрямках: українські митці стали частіше приїжджати до Німеччині, а німецькі – відвідувати Україну. 

Найбільше зміни помітні в літературі, каже Катрін Гартман. Якщо раніше знайти переклади сучасних українських письменників було дуже важко, зараз це не проблема. Сергій Жадан, Любко Дереш, Оксана Забужко, Наталя Сняданко – ці імена тепер добре знані в Німеччині.

Хоча найвідомішим сучасним українським автором Гартман називає івано-франківського письменника Юрія Андруховича. У Німеччині не лише відомі його книжки. Статті Андруховича регулярно з’являються у впливових газетах, сам він бере участь у читаннях та виставках.

«Юрій Андрухович привернув увагу німців до України як до самостійної європейської країни з власною історією і традиціями».

Потрібен український Ґете-Інститут

Попри загальне покращання ситуації, німецько-українські відносини в галузі культури розвиваються асиметрично. Катрін Гартман: 

«В Україні німецька – друга за значенням іноземна мова після англійської. Мовні курси Гете-інституту переповнені. В Німеччині вивчати українську, це все одно, що вирощувати орхідеї. Це екзотика. Можливостей вивчати українську дуже мало. Це ж стосується і загальної поінформованості. Українці більше знають про Німеччину, ніж навпаки».

Такий стан справ має різні причини, каже Гартман. Одна з них – відсутність українського еквіваленту німецького Ґете-Інституту – установи, що поширює німецьку культуру за кордоном. Гартман:

 «Українські політики повинні усвідомити, що в Німеччині є інтерес до України і сприяти виступам українських митців у ФРН. В останні роки уряд займається власними проблемами, хоча це не лише в Україні так. В інших країнах культура теж не стоїть на першому місці. Хоча з іншого боку, якщо українські лідери говорять про євроінтеграцію, то не варто недооцінювати освітню та культурну політику».

Культура – жертва фінансової кризи?

Катрін Гартман писала своє дослідження ще до світової фінансової кризи. Тепер ця криза змушує по-іншому дивитися на багато речей, в тому числі на культуру. Не секрет, що в скрутні економічні часи культура стає першою жертвою заощадження. Чи є небезпека, що нинішня фінансова криза може загальмувати розвиток культурних відносин між Україною та Німеччиною? Катрін Гартман:

«З одного боку, культура потребує грошей. Ці гроші дає бізнес. Якщо в бізнесу справи кепські, то й культурі буде не дуже добре. З іншого боку, нинішню кризу порівнюють із кризою 20-х і 30-х років минулого століття. Тоді, незважаючи на економічні складнощі, культурне життя було дуже цікавим і бурхливим. Я сподіваюсь, що ця криза не матиме негативних наслідків для українсько-німецьких культурних відносин».

Роман Гончаренко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,3721481,00.html

03.10.2008

Шкільна дипломатія: Україна в німецькому проекті

15 шкіл з Україні увійшли до світової мережі, що поширює німецьку мову й культуру. Вчителі й учні зможуть побувати в Німеччині.

У рамках Тижнів німецької культури, що тривають в Україні, у вівторок, 7 жовтня, в Києві відбудеться презентація проекту «Школи: партнери майбутнього». Що це за проект, розповідає Крістіна Павлович – керівник мовного відділу німецького Гете-Інституту в Києві:

«Ідеться про ініціативу міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра. Мета – створити в усьому світі мережу зі щонайменше 1000 шкіл і поширити серед молоді інтерес і захоплення сучасною Німеччиною, німецькою мовою та культурою».

Проект стартував на початку цього року і триватиме до кінця 2010. Крістіна Павлович:

«Особливість полягає в тому, що йдеться не про двосторонню співпрацю між німецькими та українськими школами, яка вже й так існує, а про створення світової мережі шкіл, які б співпрацювали між собою».

У рамках ініціативи було відібрано 15 шкіл: Харків, Маріуполь, Херсон, Львів, Рівне – представлені всі регіони України, окрім столиці. Чому – пояснює координатор проекту Йоганна Бройтігам:

«У Києві достатньо партнерських проектів. Ми вирішили, що в інших регіонах потреба шкіл у цій ініціативі, можливо, більша, ніж у Києві».

Що отримають українські школи в рамках ініціативи? Йоганна Бройтігам:

«По-перше, йдеться про те, щоб загалом покращити викладання німецької. Дуже важливо, щоб учителі добре володіли мовою, знали культуру й мали відповідну методику викладання. Для цього передбачені семінари в Німеччині та Україні. Школи також отримають навчальні матеріали та технічне обладнання, зокрема, доступ до Інтернету. І нарешті самі учні отримають можливість відвідати Німеччину. Минулого літа 10 учнів з України були на тритижневих курсах у Німеччині. Це число може мінятися. В січні наступного року до ФРН поїдуть 30 українських учнів».

www.dw-world.de/dw/article/0,2144,3688341,00.html

29.08.2008

В Україні відбудуться тижні німецької культури

У вересні-жовтні в Україні відбуться тижні німецької культури. Їх проведуть посольство Німеччини в Україні спільно з київським Гете-Інститутом.

«Понад 100 заходів відбудеться протягом тижнів німецької культури у багатьох містах України.Програма дійсно всеохопна: живопис, музика, театр, література, а також конференції і семінари. Звісно, деякі події є особливо значними і дуже помітними, наприклад, фестиваль німецького кіно у Києві та інших містах, книжковий ярмарок і  літературний фестиваль у Львові.  Концерти WDR біг-бенду. П’єса  Бюхнера „Войцек“, яку поставив український театральний режисер Андрій  Жолдак, її  прем’єра відбудеться у Києві», -  відзначає представник  відділу культури посольства Німеччини в Україні Жан-П’єр Фрьоллі.

1-го вересня в рамках тижнів німецької культури також відкриється перша Німецька школа у Києві.  Подібні школи вже існують у багатьох  країнах світу. Тепер настала черга і України. На думку Фрьоллі, той факт, що у Києві існуватиме школа, де діти українців та іноземців разом здобуватимуть освіту німецькою мовою, є свідченням нової якості українсько-німецької культурно-освітньої співпраці.

Нині інтерес до Німеччини в Україні є високим, відзначає директор київського Гете – інституту Маріон Гаазе. Йдеться не лише про бажання українців вчити німецьку мову, володіння якою відкриває кращі перспективи на ринку праці, а й про прагнення отримувати інформацію з німецькомовних джерел, читати літературу німецьких авторів мовою оригіналу, відвідувати Німеччину. Йдеться також про зацікавленість і з боку Німеччини, про спільні культурно-освітні проекти.  Як зауважує Гаазе, завдання тижнів німецької культури задовольнити цей інтерес і розвивати далі німецько-українські зв’язки в культурній сфері:

«Ми хочемо розвивати співпрацю між Україною і Німеччиною. Йдеться не про покращення, а про розвиток, оскільки ми вже  й так співпрацюємо на достатньо гарному  рівні. Ми хочемо збільшувати  інтерес до Німеччини. Тому ми відібрали цікаву і насичену програму, яка зможе задовольнити інтереси тих людей в Україні, яких цікавить література, музика, театр, яких цікавить мистецтво».

Організатори очікують, що тижні німецької культури  не лише ознайомлять  з  культурою та  мистецтвом цієї країни широку публіку, а й допоможуть тіснішій співпраці між митцями двох країн, інтенсивному обміну досвідом між ними та започаткуванню нових спільних проектів. Говорить Маріон Гаазе:

«Я думаю, що заходи будуть активно відвідувати, оскільки зацікавленість в цьому є.  Я сподіваюся, що багато українців у різних містах України, які прийдуть на тижні німецької культури, зможуть дізнатися  для себе щось нове, встановити нові контакти, і що також і гості з Німеччини більше зацікавляться Україною». (нн)

www.dw-world.de/dw/article/0,2144,3603696,00.html

26.05.2008

Золото Канн взяли французи

Уперше за останні двадцять років Золота Пальмова Гілка залишається у Франціії. Фільм «Між стін» виборов головний приз Каннського фестивалю.

Фільм розповідає про взаємини  вчителя і підлітків у коледжі для неблагополучних дітей. У ньому  французький режисер Лоран Канте  звертається  до проблем інтеграції молоді у сучасному французькому суспільстві.

«Наше рішення було одностайним..  Це блискуча, картина»,- заявив  на заключній прес-конференції президент журі, відомий  американський актор Шон Пенн.

Премію за кращу чоловічу роль фестивалю присуджено пуерториканському актору Бенісіо дель Торо, який зіграв легендарного революціонера Че Гевару.

Переможним  став фестиваль і для італійського кіно.  Другу за значенням премію Гран-прі отримала картина «Гоморра» італійського режисера  Матео Гарроне. Стрічка  знята за мотивами  однойменного бестселера  італійського  журналіста  Роберта Сав’яно. В ній йдеться  про неаполітанську мафію Каморру.

Німеччина цього року не здобула нагород Каннського фестивалю. Особливо обурювався режисер фільму «Стрілянина в Палермо» Вім Вендерс:

«Кожного разу, коли я буваю тут, я бачу, що тут існує власний закон, і журі має свої вподобання. Інколи надає перевагу тільки політичним фільмам, інколи - тільки «фентезі». Те саме журі рік тому роздавало абсолютно інші нагороди. Таким чином, цей фестиваль показує - очікування марні».

Зате, публіка каннського фестивалю залишилась у захваті від фільму «Облако дев’ять» німецького режисера  Андреаса  Дрезена. Фільм - з відвертими сценами кохання двох літніх людей, в якому режисер стверджує, життя не закінчується в 60 або в 70 років.

«Нас вітають на канському фестивалі, і запрошують  до родинного столу. Чи піде щось слідом, я не знаю. Але ж це прекрасно зустрітися тут. І побачити, куди ведуть розчинені двері».

Зігрід Фішер

www.dw-world.de/dw/article/0,2144,3360954,00.html

11.04.2008

«Класичній музиці ще не місце в музеї»

Ця проблема відома багатьом у світі - безнадійно застаріла публіка на концертах класичної музики. Про те, як зацікавити молодь цим видом мистецтва, йшлося на 1-й Міжнародній конференції оркестрів у Берліні.

Відвідувачам концертів класичної музики добре знайома така ситуація: сидіти треба тихо, шелестіти загорткою від цукерок заборонено, серйозний вираз обличчя. Так, начебто відвідування концерту – це не насолода, а якесь страждання. І нарешті всі аплодують в один і той самий момент. Лихо тому, хто поводитиме себе інакше. Такі вкрай консервативні правила саме й відлякують публіку віком від 16 до 30 років.

Цілком імовірно, що вже не за горами той час, коли дорогі приміщення філармоній та оперних театрів спорожніють. Учасники 1-ї Міжнародної конференції оркестрів забили на сполох. Говорить організатор форуму керівник Німецького об'єднання оркестрів Ґеральд Мертенс:«Були цікаві пропозиції. Наприклад, Тоні Холл з королівського театру Ковент-Гарден у Лондоні вбачає один із шляхів порятунку в Інтернеті. Він виступив з ініціативою робити в Інтернеті прямі трансляції класичних концертів. Так можна зацікавити майбутню публіку - ту публіку, яка дивиться Youtube, - особисто завітати до концертного залу».

А слухати поки що є кого. Нині в світі нараховується 560 оркестрів. При чому Німеччина тут посідає провідну позицію, оскільки вона має 133 колективи. Останнім часом посилено заявляє про себе Азія. Так, у Китаї вчаться грі на піаніно більше людей, ніж Німеччина має населення – близько 90 мільйонів. У Німеччині ж лише 900 тисяч учнів відвідують музичні школи. І ще на один аспект звернули увагу учасники берлінського форуму оркестрів – застаріла система навчання в консерваторіях. Геральд Мертенс продовжив:

«Більшість музичних вищих шкіл виховують класичного оркестранта. Але ж чимало музикантів виступають сьогодні і в ролі культурних посередників. Тобто, їх запрошують на музичну виховну роботу до шкіл. Дехто керує ще й власним камерним колективом. Вони повинні вміти пояснити ту чи іншу музичну річ. Отже, йдеться про презентаційні здібності. Консерваторії ще не готові давати таку комплексну освіту. І це глобальна проблема».

В ролі культурних посередників виступають сьогодні не тільки окремі музиканти, але й цілі оркестри - як от, наприклад, Оркестр Нью-Йорської філармонії, який нещодавно побував на гастролях у Північній Кореї, або Симфонічний оркестр німецького міста Оснабрюк, який виступив з концертами в Тегерані. Президент Міжнародної музичної федерації Джон Сміт розглядає оркестри, як справжніх посланців у діалозі культур:

«Оркестри мають вкрай важливе значення для сучасного суспільства. Їм та класичній музиці ще не місце в музеї. Оркестрова музика важлива для людей і нам треба зробити так, щоб люди продовжували її слухати. Але простих відповідей тут марно шукати».

У країнах Латинської Америки концертні агентства не обмежуються тільки філармоніями або оперними театрами. Щоб зацікавити людей класичною музикою, там останнім часом модно влаштовувати концерти в офісах, на фабриках або в школах. Таким чином існує надія, що ще й через сто років лунатимуть твори Баха або Ваґнера, які несу послання, що класична музика й пристрасне захоплення – це не два діаметрально протилежні поняття.

Крістоф Ріхтер, Володимир Медяний

www.dw-world.de/dw/article/0,2144,3259913,00.html

21.12.2007

Український „Щедрик” знайшов у Німеччині „однофамільця”

Українськими народними піснями в передріздвяний час потішив німців український дитячий хор „Щедрик”. Справжньою несподіванкою став виступ київського „Щедрика” разом зі своїм „однофамільцем” з Бонна.

Хор „Щедрик” було засновано в 1971 році хормейстером Іриною Сабліною. Під її керівництвом хор „Щедрик”, особливо після здобуття Україною незалежності, об’їздив мало не весь світ. З німецьким Бонном „Щедрик” пов’язують особливі зв’язки. Адже Ірина Сабліна – дружина відомого  українського диригента, добре знаного в Німеччині керівника Боннського оркестру імені Бетховена Романа Кофмана. Віднедавна хор „Щедрик” очолює дочка Ірини – Маріанна Сабліна, яка у цій справі продовжує традиції матері:

„У цілому в нас мало що змінюється – стосовно  підходу до репертуару, його трактування, принципів підбору. Я гадаю, що це якось відрізняє наш хор від інших, тому ми цього дуже дотримуємося. Думаю, що це і в майбутньому буде для нас важливо, щоб ми завжди залишалися тим „Щедриком”, яким ми є нині і були раніше.”

За словами Маріанни, незважаючи на всесвітню славу „Щедрика”, фінансових труднощів вистачає:

„Ми – організація, яка належить до Міністерства освіти, фінансується з цього міністерства, тому в нас тепер досить складні умови. Це не лише наша, але й загальна проблема. Думаю, для того, щоб відбулися якісь зміни на краще, потрібно, щоб щось змінилося в нас у державі.”

На гастролі до Німеччині хор „Щедрик” запросила телерадіокомпанія „Німецька хвиля”. За словами доктора Геро Шліса, відповідального за планування програм на „Німецькій хвилі”, це не перша спільна українсько-німецька музична подія:

„Україна – це країна, сповнена творчої сили, в якій є багато творчих молодих людей. „Німецька хвиля” у 2001 році запросила чудовий молодіжний оркестр із Києва, вони грали на фестивалі імені Бетховена під керівництвом Романа Кофмана. І це було неперевершене видовище. Цього разу ми хотіли показати іншу сторону українського музичного мистецтва і запросили  цей чудовий дитячий хор. І публіка підтримала це. Такий хор - єдиний у своєму роді.”

Для німецької публіки хор „Щедрик” – це чергове відкриття Східної Європи, каже відвідувач майже усіх концертів „Щедрика” у Німеччині, бібліотекар, член хору Боннської філармонії Егард Брандт:

„Це регіон, який для нас, Західної Європи, ще не дуже добре відомий. Це для мене чудове знайомство, нові мистецькі кола, і я сподіваюся, що Східна Європа в культурному плані стане ще ближчою.”

Сюрпризом для хору „Щедрик” стали не лише два янголи та Дід мороз із подарунками по завершенні виступу, а в першу чергу знайомство із хором „Щедрик” з міста Бонна. 15 років тому в Бонні німецький дитячий хор проспівав всесвітньо відому композицію Леонтовича „Щедрик” та назвався на її честь, навіть не маючи уявлення про існування однойменного українського хору. Цього року перед Різдвом київський та боннський хори „Щедрики” заспівали разом. Та, мабуть, найбільш дорогим подарунком для хору „Щедрик” стане виступ у Кельнському кафедральному соборі.

Анастасія Хонякіна

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,3016721,00.html

25.11.2007

Фрески Бруно Шульца: де їм бути?

Конфлікт навколо вивезення з Дрогобича до ізраїльського музею "Яд-Вашем" фресок Бруно Шульца нині потроху наближається до свого вирішення. Однак не всім подобається те, у який спосіб це відбуваюється.

Шість з половиною років тому мистецький світ приголомшила звістка із західноукраїнського міста Дрогобича – щойно віднайдені настінні малюнки Бруно Шульца, вивезено до єрусалимського музею “Яд-Вашем”. За час, що минув від початку скандалу, відреставровані фрески жодного разу так і не були представлені широкому загалові. Й ось уперше Київ та Єрусалим близькі до розв’язання цього мистецького конфлікту міжнародного значення.

Після тривалого періоду мовчання, навесні цього року тишу порушила серія публікацій у ізраїльській та українській пресі. Київ та Єрусалим, інформували газети, розпочали  консультації, які мають на меті покласти край конфлікту довкола мистецьких доробків дрогобицького митця. За ці роки, казкові малюнки, що їх Шульц малював на стінах дитячої кімнати свого "покровителя" - австрійського гестапівця Фелікса Ландау, вже припали порохом, зберігаючись у закритому фонді єрусалимського комплексу. Хоча музейне керівництво не відразу визнало наявність переговорів із Києвом у "справі Шульца" ("карти розкрили" лише після нещодавніх відвідин "Яд-Вашем" президентом України Ющенком), сам факт наближення розв’язки у цій непростій суперечці спровокував жваву полеміку на сторінках ізраїльської газети "Haaretz". Письменник Іцхак Лаор писав: «Сварка між "Яд-Вашем" та Україною у питанні того, чи були фрески викуплені або ж обманно вилучені, закінчується тим, що музей визнає правоту українців. Привласнення фресок є нестерпним, оскільки це демонструє неспроможність Ізраїлю визнати, що було й є єврейське життя поза межами івритської культури. Чи стали би співробітники "Яд-Вашем" таємно привласнювати малюнки з Німеччини, наприклад, митця Фелікса Нуссбаума з Оснабрюка?»

Удар Лаора парирував історик й академічний радник «Яд-Вашем» професор Ісраель Гутман: «Невже тільки українці та поляки, на чиїх землях загинули їхні єврейські сусіди, мають право колекціонувати осиротілі культурні доробки й з гордістю виставляти їх у власних музеях?»

За цією дискусією зі сторони, але не байдуже, а з великою стурбованістю, спостерігає німецький кінодокументаліст Беньямін Ґайслер. Він, спільно зі своїм батьком письменником Крістіаном Ґайслером, справедливо претендують на право першовідкривачів малюнків Бруно Шульца. Майже 60 років ці розписи залишалися легендою. Під час документальної експедиції до Дрогобича саме вони віднайшли у покоях колишньої кам’яниці Ландау, під новітнім шаром шпаклівки, казкових персонажів: принцесу, лицаря на коні, гномиків, бричку із візником, намальованих пензлем дрогобицького генія. Сьогоднішню позицію Києва, де готові віддати знайдені Ґайслером розписи у "тривалу позику" взамін на визнання фресок власністю України, він вважає своєрідною капітуляцією:

«Дуже важливо, щоби малюнки повернулися в Україну. Щоби люди в Україні знали цю історію, це важливо для майбутнього... Тому, гадаю, Україна потребує цих фресок більше, ніж Ізраїль. Я був би дуже втішений, якби до цього долучилася Німеччина та федеральний уряд або ж Австрія (зрештою, Фелікс Ландау, офіцер СС, для якого Шульц малював фрески, був австрійцем). Тому для Австрії сприяння міжкультурному діалогу є, на мій погляд, настільки ж важливим, як і для Німеччини. Та нажаль, обидві країни у цій справі демонструють пасивність. Підтримка ініціатив, як, наприклад моя, із відкриттям культурного Центру Шульца у Дрогобичі, була б дуже важливою, але цього поки що не сталося…»

Історію відкриття та раптової втрати розписів Шульца покладено в основу фільму «Знайти образи». Зараз Ґайслер саме працює над продовженням стрічки. Він досі не полишає надії на відкриття у Дрогобичі Міжнародного центру зустрічей ім. Бруно Шульца і каже, що це стало б прекрасним символом єднання та примирення українців, євреїв, поляків і німців. Навіть вдалося одержати грант від німецьких організацій. Тож режисер сподівається на повернення фресок до України. Натомість колишній учень Бруно Шульца у Дрогобичі Гаррі Цеймер скептично ставиться до почину німецького режисера і волів би, аби художня спадщина його учителя залишилася у Єрусалимі:

«Дрогобич є важливим містом з огляду на те, що Шульц там творив. Це важливо сьогоднішній Австрії і Польщі, але точно не Україні. Він з Україною не мав нічого спільного. Й у мене напрошується питання: навіщо робити музей чи культурний Центр там? Поляки мають музей, де зберігається багато шульцівських речей. Єдині, хто нічого не має - це ми, в Ізраїлі. Ми також мусимо щось мати від Шульца».

Поки інтелектуальні кола обговорюють і сперечаються щодо моральних аспектів «Шульцгейту», фахівці від обох країн працюють над виробленням взаємоприйнятного компромісу. Ізраїльська сторона передала на розгляд України проект двостороннього меморандуму. У міністерстві культури України його поки опрацьовують і обіцяють надати пропозиції ізраїльській стороні щодо змісту документа. Тому про остаточне закінчення конфлікту говорити на разі передчасно.   

Дмитро Каневський

www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2971317,00.html

14.10.2007

Франкфуртський книжковий ярмарок: не в ногу зі змінами, а на крок випереджаючи їх

„Читайте, розмірковуйте і дискутуйте разом з нами!” - закликав директор Франкфуртського книжкового ярмарку Юрґен Боос...

Тем для дискусій не бракує, адже з 10 до 14 жовтня на найбільшому у світі заході у світі книги представлено понад 120 тисяч новинок.

Організаторів виставки хвилює „Майбутнє освіти”

Майже сім з половиною тисяч експонентів з-понад ста країн світу представили у Франкфурті свою продукцію. Цього року основну увагу організатори ярмарку приділяли правам людини, свободі слова, а також питанням освіти в сучасному глобалізованому світі. Звідси й лейтмотив цьогорічного ярмарку – „Майбутнє освіти”. Одним із завдань визначено також консолідацію книжкової та медіальної галузей. Адже серед майже 400 тисяч одиниць, які представлені на виставці, є не лише книги, але й газети, журнали, карти, а також цікава мультимедійна продукція. Юрґен Боос підкреслює:

„Ми дуже серйозно сприймаємо нашу роль компаса для міжнародних видавництв. І коли ми щороку працюємо над новим оформленням пропозицій ярмарку, то намагаємося не просто йти в ногу зі змінами у галузі, а й на крок випереджати їх.”

Директор книжкового ярмарку також зазначив, що організатори хочуть зробити виставку політичною платформою, яка б зробила внесок у проведення діалогу культур, захист свободи слова та поширення письменства.

Каталонська культура стала почесним гостем

Почесним гостем Франкфуртського книжкового ярмарку цього року стала каталонська культура. Під час громадянської війни в Іспанії Каталонія боролася на боці республіканців, що довелося спокутувати в часи режиму Франко: каталонська мова, культура та література були офіційно заборонені до 1975 року. Президент регіонального уряду Каталонії Хосе Монтійя Аґілера з гордістю представив каталонську культуру, яка нині переживає своєрідне відродження.

„Хосе Ферратер Мора, один з великих каталонських письменників ХХ сторіччя, написав: „Життя народу повинне мати не лише початок, але й бути істинно наповненим.” І далі: „Свобода - це не те, чим можна володіти, а те, чим ми є чи сподіваємося стати, бо ми зобов’язані бути вільними.” І сьогодні тут у Франкфурті себе представляє європейська Каталонія з культурою, яка є свідченням істинної повноти і свободи.”

Українська експозиція зростає

Гідно представлена на міжнародному книжковому ярмарку й Україна. Вперше окремі українські видавці відвідали найповажніший книжковий захід 1998 року. Тоді українські стенди мали площу 2 кв. метри. Нині ж українська делегація на чолі з віце-прем’єром Дмитром Табачником експонує єдиний національний стенд „Книги України”  площею 50 кв. метрів. Майже 100 українських видавництв презентують у Франкфурті понад 1000 книжок. Це художня, довідкова, науково-популярна література, твори класиків української літератури та сучасних авторів, книги для  дітей, видання мовами національних меншин, а також електронні книги українського виробництва. Свою продукцію представили, зокрема, такі відомі українські видавництва, як „Либідь”, „Мистецтво”, „Фоліо”, „А-ба-ба-га-ла-ма-га”.

Українські видавці сподіваються на розширення ділових контактів, підписання вигідних контрактів на переклад та видання книг, обмін досвідом та ідеями з іноземними колегами. Адже Франкфуртський книжковий ярмарок – це передусім важливий економічний форум у всьому, що стосується книговидання та авторського права.

Кульмінація - вручення Премії миру

У перші три дні у виставкових павільйонах можна зустріти лише професіоналів. Для широкої публіки двері відчинені лише вихідними. До того ж, офіційно заборонено купувати книги в роздріб. Хоча організатори не дуже суворо слідкують за цим. Кульмінацією 59-го міжнародного книжкового ярмарку у Франкфурті стане вручення Премії миру, яку організація книготорговців ФРН заснувала ще 1949 року. Церемонія нагородження відбудеться 14 жовтня в церкві Святого Павла.

Тетяна Бондаренко

www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2824426,00.html

03.10.2007

Боннський хор уперше в Україні

Боннський камерний хор вперше приїхав до України. Перед гастрольним турне до України, що триває з 29 вересня по 6 жовтня, ми зустрілися з однією з найактивніших боннських хористок.

Ґріт де Бур - пастор протестантської церкви. Вона працює в лікарні - піклується про душевний стан тяжкохворих і соборує тих, хто помирає. Іноді робота триває до пізньої ночі. Але щосереди увечері Ґріт поспішає на репетицію - володарка чудового сопрано, вона вже вісім років співає в Боннському камерному хорі. На репетиціях вона зустрічається з іншими учасниками хору, серед яких є учні і студенти, лікарі і юристи, два логопеди, фізик, електрик. Всіх їх поєднує любов до співу, розповідає Ґріт де Бур:

„Склад нашого хору дуже різноманітний - як щодо занять в буденному житті, так і з огляду на вік: від шістнадцяти-сімнадцятирічних до вже літніх людей. Це відбивається й на багатому звуковому забарвленні  колективу - адже у молоді інший тембр голосу, ніж у дорослих. Наш репертуар теж дуже різний, він складається з творів різних епох: бароко, ренесансу, романтизму, хоча останнім часом ми дедалі  більше уваги приділяємо сучасній музиці”.

Боннський камерний хор існує вже понад тридцять років. Завдяки записам на радіо, успішній участі у національних та міжнародних конкурсах і фестивалях колектив здобув міжнародне визнання і славу одного з найкращих непрофесійних камерних хорів Німеччини. Два роки тому в колективі з’явився новий диригент Філіп Аман - він став наступником Петера Генна, який керував хором упродовж 22 років. Розповідає Ґріт де Бур:

„Філіппа Амана ми вибрали майже з сорока претендентів на цю посаду, і два роки співпраці і концертів з ним довели, що ми не помилилися. Він просто чудовий диригент, і ми сподіваємося, що він і надалі залишатиметься з нами”.

Географія гастрольних турне колективу різноманітна - за час свого існування хор побував у Чилі, Японії, Угорщині, Норвегії, Англії, Латвії і Росії. Цього року у довгому списку країн, де побував хор, з’явиться і Україна. Ґріт де Бур розповідає:

 „Минулого року ми брали участь у  Бетховенському фестивалі разом з Боннським Бетховенським оркестром під керуванням Романа Кофмана. Цей видатний диригент - знакова особа  як у Бонні, так і в Україні, і ми були від нього просто в захваті. Під час нашого спільного концерту виникла ідея поїхати з  гастролями в Україну.  Романа Кофман її підтримав і надав всебічну допомогу. В Україні нас підтримали  ще Ґете-Інститут та німецьке посольство. Таким чином ми змогли  втілити в життя цей намір”.

Виступи Боннського камерного хору  в Україні розпочнуться 29 вересня у Львові, де хор співатиме в рамках Міжнародного музичного фестивалю «Контрасти». Потім хор їде до Києва, де виступить на Міжнародному фестивалі «Київ М”юзік Фест». Виступ колективу в столиці відбудеться 2 жовтня у Київській філармонії. Завершаться гастролі концертами в Одесі 5 та 6 жовтня - там хор співатиме у різних церквах міста. Різні співочі майданчики зумовили різні програми: в одній лунають мирські пісні, в іншій - духовні хорові твори, каже Ґріт де Бур:

„Наша мирська програма складається з творів Брамса, Шумана, Мендельсона, Бартольді. Також ми познайомимо слухачів з новими обробками пісень Шуберта, з творами деяких сучасних композиторів. Духовна програма має назву  «За морем» і складається з творів англійських і американських композиторів”.

За тридцять років існування Боннського камерного хору його репертуар ввібрав твори з багатьох країн світу, бо до закордонних гастролей митці завжди прагнуть підготувати кілька творів національних композиторів чи народних пісень. Чим здивує гурт українську публіку, поцікавилися ми в Ґріт де Бур?

„До гастролей в Україні ми підготували декілька  українських народних пісень, які співатимемо  з різними українськими хоровими колективами. 4:02 Наприклад у Львові ми плануємо виступ з камерним хором «Глорія», а в  Києві виконаємо «Реве та стогне Дніпр широкий» разом з київським академічним хором «Кредо».

Нинішні гастролі - це перша зустріч Бонського камерного хору з Україною, де ще не бував жоден із членів колективу. Утім, Ґріт де Бур каже, що вони багато чули про гостинність і щирість українців. Вона сподівається, що в Україні Боннському камерному хору вдасться завоювати серця публіки.

www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2806863,00.html

17.08.2007

У Львові відкрився Центр міської історії Центрально-Східної Європи

Ця дослідницька інституція у своїй роботі використовуватиме доволі нові для української історичної науки підходи. Засновником і меценатом центру є австрійський історик Гаральд Біндер.

Вперше Гаральд Біндер приїхав до Львова 12 років тому, щоб зібрати матеріали для своєї дисертації, оскільки вона стосувалася історії цього міста. Після того, коли доктор Біндер захистив свою дисертацію, написав книгу за її матеріалами в нього й виникла ідея створити у Львові дослідницький центр:

„Я подумав, що для Львова можна зробити більше, аніж просто писати книжки про нього. Можна, наприклад, створити якусь інституцію, якої досі не було в цьому місці. Але, щоб це стосувалося міської історії, адже це – надзвичайно цікава тема. Причому хотілося об’єднати роботу архітекторів, істориків соціологів, географів, аби розвивати міждисциплінарні теми. Адже місто Львів є таким різноманітним, воно дозволяє втілювати таку масу різних проектів, передбачає стільки підходів, щоб було б чудово тут створити такий інститут. Тож я заснував у Відні фонд, який фінансуватиме цей інститут”.

Доктор Біндер зізнався, що вже давно плекав мрію заснувати інноваційний інститут, який би співпрацював з іншими такими закладами в цілому світі. Але навіщо це було робити саме у Львові? Гаральд Біндер:

„По-перше – Львів заслужив мати такий інститут вивчення міської історії. Тут мешкає дуже багато компетентних людей, носіїв ґрунтовних знань, котрі змогли б зайнятися не лише історією Львова, але й інших міст Центральної і Східної Європи. З другого боку такий інститут потрібен молодим цілеспрямованим людям, котрі бажають щось зробити, котрі мають великий потенціал. Бо досить часто їхній потенціал просто не використовується, придушується старими структурами та особами, котрі ще не позбулися радянського мислення. Я ж хочу їм дати доступ до джерел, які поки що доступні лише на заході. Для цього, зокрема створена ця бібліотека, ці книги, які, на жаль, не можна знайти в Україні. Я створюю для них інфраструктуру, надаю комп’ютери. Сподіваюся, що їм тут добре працюється”.

На даний момент Співробітники Центру працюють над трьома проектами. Одним з них є створення бази даних „Урбаністичні образи”. Він полягає у збиранні найрізноманітніших зображень Львова та інших міст Галичини. Це можуть бути і старі поштівки, фотографії часів Австро-Угорської імперії, офорти, літографії тощо. Всі ці зображення будуть оцифровані, систематизовані й розміщені в інтернеті для загального доступу. 

Ще один цікавий проект має назву „Інтерактивний Львів”. Це буде розташована в інтернеті мапа міста, яка дозволить користувачам отримувати максимум інформації про архітектурні пам’ятки, конкретні споруди та визначних особистостей, котрі мешкали у Львові. Клікнувши на конкретний будинок, зображений на мапі, можна зразу ж отримати як загальнодоступну інформацію про нього, так і архівні дослідження, лінки для отримання додаткових даних, фотографії і ще багато іншого. Про це розповідає один учасників проекту, молодий історик Сергій Терещенко:

„Дуже велика частина цієї ідеї полягає в тому, що крім історії та архітектури велика увага буде звернена на мешканців. Це – інтерв’ю з мешканцями, це їхні спогади про цей будинок, що там відбувалося. Тобто буде подано такий пласт соціального життя”.

Мандрувати такою мапою буде цікаво як історикам, котрі вивчають минуле Львова, так і пересічним мешканцям міста, а також туристам, котрі лишень бажають приїхати сюди. Сергій Терещенко, котрий паралельно працює гідом-екскурсоводом переконаний, що „Інтерактивний Львів” стане неоціненною знахідкою для його колег:

„Мені, як екскурсоводу дуже часто бракує історичних джерел. Загальнодоступні книжки фокусуються на певних відомих вулицях, там дуже рідко згадується, що відбувалося в тих чи інших будинках. Не завжди є можливість піти в архів, щоб отримати детальнішу інформацію. А з мапою ти отримуєш повну інформацію про цей будинок, зокрема про те, хто з відомих осіб там мешкав, що там відбувалося. Наскільки мені відомо, це – перший проект такої мапи. Наш досвід потім зможуть використати інші міста”.

Загалом же, проекти центру повинні, за словами Гаральда Біндера, нести у собі певне новаторство, не бути схожими на ті роботи, що їх проводять інші науково-дослідні інститути. І поки що Центрові це цілком вдається.

 Любомир Петренко

www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2743006,00.html

12.08.2007

„КОЛЬОРИ ЛЮБОВІ”: ВИСТАВКА ТВОРІВ МАРКА ШАГАЛЛА

На того, хто потрапить на виставку „Coleur de l’Amour”, „Кольори любові” в швейцарському Ромоні очікують неперевершені враження. Адже йдеться про творчість Марка Шагалла.

Кольори, які надають сенс життю й мистецтву Марк Шагалл називав „Кольорами любові”. Його живопис по склу, здається, складається саме з таких фарб. Тому не дивно, що „Кольорами любові” названо й виставку таких творів Шагалла, яка відкрилася в музеї вікон та мистецтва зі скла у маленькому швейцарському містечку Ромон. Загалом виставка охоплює 100 ескізів Шагалла, які він писав для оформлення вікон у відомих спорудах Європи, Ізраїлю та США. Серед них є й такі, що вперше виставлені широкому загалу. Для світу мистецтва – це своєрідна сенсація. Адже, як пояснює Штефан Трюмплер, куратор виставки, Шагалл – один з найвидатніших художників 20 століття:

„Він належить до числа митців з великої літери. Власне, в цьому й полягає й феномен Шагалла: з одного боку він геніальний художник, з іншого – він ще й художник, який неперевершено писав по склу. Така комбінація  трапляється нечасто. Є митці, які створювали жанр письма по склу, є такі, що більш-менш відомі в цій галузі, але Шагалл – один з геніїв, які так фантастично опановували малярство по склу й по полотну”.

Твори Шагалла прикрашають сьогодні численні християнські церкви по всьому світу. Приміром, у Німеччині він розписав 9 вікон собору Святого Штефана у Майнці. Крім цього він оздоблював ще синагоги та нерелігійні будівлі. На виставці у Ромоні ескізи до розпису вікон супроводжуються проекціями його барвистих творінь на екрани.

Фахівці зазначають, що хоча для стилю Шагалла й характерні насичені фарби, його власне життя не завжди було сповненим барвистих спогадів. Народився він у бідній єврейській родині під Вітебськом, отримати освіту йому було дуже непросто, хоча його обдарованість вчасно була помічена. Розвиток його кар’єри як художника часто скеровували великі історичні події – то світові війни, то революції.

Через мистецький і особистий конфлікт із ще одним геніальним художником російського походження Олександром Малєвічем, йому довелося емігрувати з Росії до Німеччини, а потім до Франції. Із Західної Європи довелося тікати в часи націонал-соціалізму й довго жити в Сполучених Штатах. Однак усі ці перипетії по-своєму впливали на його творчість і відшліфовували її. розповідає швейцарський мистецтвознавець Авґустін Машер:

„Власне, в чомусь його твори можна назвати навіть сповненими гумору. Але звісно відчувається також, що десь неподалік є і страждання. Йому завжди вдається своїми творами залишити таке собі послання любові й надії. У цьому сенсі він не просто великий митець, а ще й гуманіст”.

Поет-сюрреаліст Поль Елюар писав свого часу про творчість Марка Шагалла: „... коли Шагалл малює, то незрозуміло, чи він спить чи ні. Десь у його голові має точно жити ангел”. Саме такі близькі до ангельських твори Шагалла можна побачити в Ромоні ще до 18 листопада.

Паскаль Леклер, Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2734818,00.html

24.07.2007

„ІСТОРІЯ ВІДБУВАЄТЬСЯ" У ЛЬВОВІ

Молоді науковці з різних країн Європи прибули до Львова, аби безпосередньо на місці поглибити свої знання з історії цього старовинного міста.

Допомагала їм у цьому міжнародна літня академія „History Takes Place” – „Історія відбувається”, організована німецьким фондом „Zeit” та львівським Центром міської історії Центрально-Східної Європи. Тема останньої академії - „Європейські місця пам’яті. Львів”.

Подорожуючи сходом чи центром Європи натрапляєш на сліди спільної історії, тобто історія відбувалася. Так пояснили представники фонду „Zeit” назву літніх академій для молодих істориків, які проводяться кожні два роки і щоразу в іншому місті. 2003 року академію приймав Петербург, 2005 – Вроцлав. Тепер вона завітала до Львова. Чому обрано саме Львів, „Німецькій хвилі” розповів виконавчий директор фонду „Zeit” Маркус Бауманс:

„History Takes Place” у Львові повинно стати нагадуванням, зокрема про те, що тут – теж Європа. Бо ми, в Західній Європі, дуже часто схильні забувати про це. Тому нам дуже приємно перебувати тут і відчувати історію з її добрими й поганими сторонами, її важким минулим і, ми сподіваємося, спільним європейським майбутнім”.

Про концепцію заходу „Німецькій хвилі” розповів також один з організаторів його наукової частини, відомий німецький історик Крістоф Мік, який займався дослідженням історії Львова в часи Першої та Другої світових воєн:

„Ідея літньої академії полягає в тому, щоб відвідати важливі в історичному контексті міста Центральної та Східної Європи. Спробувати безпосередньо на місці відчути дух часу міста та регіону разом із фахівцями, яких запрошено прочитати лекції, а також молодими амбітними науковцями та прогресивними студентами, котрі прибули з різних країн і є носіями своїх знань про ці регіони, міста”.

Робота академії складається з лекцій, семінарських занять, екскурсій визначними місцями, публічних дискусій та круглих столів. Розповідає Крістоф Мік:

„Це є поєднанням наукової конференції та літньої школи. Адже сюди прибувають люди, які у своїх наукових працях вже досліджували історію цього регіону і мають своє бачення щодо тематики заходу. Кожен, хто прибув на академію, повинен виступити зі своєю доповіддю. Наприклад, у нинішньому випадку він повинен розповісти про своє уявлення історії Львова. Дехто розповідав про львівські пам’ятники, дехто – про представлення Львова в історичній науці своєї держави, хтось розказав про перейменування львівських вулиць. Все це було доповнено лекціями знаних істориків, котрі вже давно досліджують цей регіон – з Америки, Канади, Німеччини чи Польщі”.

Одним із центральних заходів академії стала подіумна дискусія, в якій взяли участь видатний український письменник Юрій Андрухович та відомий австрійський дослідник Галичини Мартін Полляк. Кожен з них розповідав про своє бачення Львова. Мартін Поляк, зокрема, пригадав свій перший візит до Львова:

„Коли я вперше прибув до Львова у 80-х роках, то це була для мене ще terra incognita, про яку існували лише міфи та літературні уяви. Вперше їдучи до цього міста радянської України, я усвідомлював, що не зустріну там нічого спільного з історичним мультикультурним, мультиетнічним Львовом. Утім, я був приємно здивованим, що реальне місто має дуже багато спільного з моїми уявленнями. Ми, австрійці, завжди пов’язуємо Львів з цісарськими часами, ми були переконані, що саме Відень сформував Львів. Але коли я приїхав сюди вперше, то побачив, що люди живуть тут своїм життям і зовсім не мають наміру питати нас, австрійців, як їм наповнювати своє життя”.

Юрій Андрухович зі свого боку висловив жаль з того приводу, що Львів з часу здобуття Україною незалежності потроху починає губити свою загадкову привабливість:

„Це вже не нова думка, що саме в роки незалежності Львів втратив більшу частину своєї особливості. Хоча парадоксальним чином зберігав свою цілковиту привабливість у роки радянської імперії. У мене є така гіпотеза, що в житті багатьох з нас це місто виконувало певну фантомну роль. Неможливість їхати кудись західніше й побачити справжні міста окциденту змушувала любити те, що є. А те, що було, - це був Львів з його архітектурними цитатами Праги, Відня, Будапешта, Трієста. Але коли відкрилися шлюзи, і ці міста ми можемо побачити без цитування, а в оригіналі, то Львову це завдало шкоди”.

Але й Андрухович, і Полляк зійшлись на думці, що нині Львів перебуває у великому очікуванні. У ньому сконцентрувалася загальна драма українського, та й навіть східноєвропейського суспільства. Але щойно вона зникне, місто замість колишньої уявної привабливості здобуде реальну притягальну силу.

Любомир Петренко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2705269,00.html

24.07.2007

"СТІНИ, ЩО КИДАЮТЬ ВИКЛИК"

Стіни, як відомо, можуть не лише розділяти, але й об'єднувати. На цьому базується головна ідея художнього проекту "Challengіng Walls" - "Стіни, що кидають виклик", презентація якого відбулася минулого тижня в Ізраїлі.

Ця мультимедійна вистава – плід спільної праці восьми відомих фотохудожників з Німеччини, Північної Ірландії, Кіпру, Ізраїлю та Палестинської автономії, тобто з тих країн та регіонів світу, де з власного досвіду знають, що таке стіна, яка поділяє на два світи. Платформою для показу став єрусалимський відрізок ізраїльської «огорожі безпеки».

Ідея використати стіну, що відділяє палестинські території від ізраїльських, як величезний екран для демонстрації фоторобіт належить мистецькій групі «Walkscreen» з Берліна. Під її дахом об’єдналися фотомитці не лише з Німеччини, але й з Кіпру, Північної Ірландії, Ізраїлю та Палестинської автономії. Усі вони в той чи інший період своєї творчості намагалися зафіксувати на фотоплівку життя двох громад, чиє життя розділила стіна. За словами головного ініціатора проекту «Challengіng Walls», художниці Руті Цунц, у якийсь момент застиглих фрагментів «бетонної реальності» накопичилися вже так багато, що учасники арт-групи вирішили присвятити цьому окремий цикл:

«Я вже понад 15 років живу в Берліні, перебралася до Німеччини невдовзі після падіння Берлінської стіни... Саме там я відчула, як фізична стіна вибудовує і ментальну. Навіть після її падіння залишаються  уламки. Ця ментальна стіна розділяє Німеччину й сьогодні. Тому для роботи в проекті ми запросили фотохудожників з регіонів, де стіна також розділяла дві групи людей: це Північна Ірландія, Кіпр, західна і східна Німеччина... Протягом останніх трьох місяців вони знімали життя з обох боків, концентруючись на тому, що може об’єднати людей, на усьому, що зазвичай лишається поза кадром і не потрапляє на газетні шпальти.»

На щастя, допомогти у реалізації цієї далеко не дешевої задумки зголосилися імениті покровителі: серед партнерів проекту - Єврокомісія, університет Ольстера, Європейський культурний фонд, Гете-Інститут та інші організації, що сприяють налагодженню міжкультурного діалогу. Завдяки спільним зусиллям, темним літнім вечором на 60 метрах єрусалимського відрізка захисної огорожі спалахнув величезний екран. На нього з обох боків стіни одночасно проектувалися твори мультимедійного мистецтва. Вистава тривала двадцять хвилин і включала синхронний, заввишки у людський зріст, показ 640 світлин, які ніби зливають воєдино буденне життя  пересічних людей по обидві сторони стіни у чотирьох країнах. Руті Цунц:

«Ми намагаємося показати, що спільного між нами набагато більше, ніж відмінностей. За допомогою цього проекту ми також прагнемо зробити пролом у стіні нерозуміння, яка заважає  розгледіти у сусіді людину, а не ворога.»

Та чи вдалося організаторам донести до публіки своє послання? Думки глядачів суперечливі:

«Велика їм повага за цей захід. Я думаю все це робилося з найкращими намірами.»

«Правильніше було б здійснити цей проект так, щоби підштовхнути людей до діалогу, а не лише показувати гарненькі світлини й колажі. Встановлення добросусідських стосунків потребує зусиль. Треба йти до людей, спілкуватися з ними... Головне залучити до цього молодь, аби мати якусь надію на краще майбутнє.»

Руті Цунц таку критику сприймає з розумінням і констатує, що - ніде від цього не дітися - людям від мистецтва політична реальність непідвладна. Так, палестинці та ізраїльтяни спостерігали за видовищем кожен зі свого боку захисної огорожі. Утім, переконана Цунц та її однодумці, такі акції ще десятків, сотень небайдужих врешті-решт виведе людей, розділених ментальними і фізичними стінами, на спільний шлях:

«Готуючись до проекту я вперше відвідала Рамаллу і Абу-Діс. Для мене це було справжнім відкриттям! Я не знала як виглядає тамтешнє життя. І коли переглядаєш світлини палестинського фотографа Стіва Сабелли, просто закохуєшся у людей на цих фото! На них справді бачиш людину із сусіднього подвір’я, а не якусь невідому потвору, що живе по інший бік стіни.»

Вистава в Єрусалимі передувала головній міжнародній презентації проекту, яка відбудеться наступного року в Берліні.

Дмитро Каневський

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2705262,00.html

30.06.2007

ТЕАТР ЗА ҐРАТАМИ

Театр ув’язнених у стінах берлінської тюрми „Тегель” ставить класику. В устах засуджених репліки з відомих п’єс набувають нового особливого звучання.

Мистецькому проекту „Прорив” виповнюється десять років. Проект незвичайний, бо акторами в ньому виступають ув’язнені, а постановки ставляться у стінах тюрем. Цього місяця трупа професійних акторів разом з режисером Петером Атанасовим та групою засуджених з берлінської в’язниці „Тегель” приготували виставу під відкритим небом „Розбійник. Гетц”. Це суміш сюжету з класики Шиллера („Розбійники”) та Гете („Гетц фон Берліхінген”). Крім того, новий драматургічний симбіоз доповнений самими ув’язненими. Адже мета цього проекту - не лише професійна постановка вистави, а мистецьке поєднання світу, що у стінах в’язниці, з тим, що поза ними.

Кожні наступні двері не відчиняються, поки не зачинилися попередні. Відвідувачі мусять пройти багато кордонів та перевірок, поки нарешті потраплять до великого двору в’язниці „Тегель” із зеленими насадженнями, на котрому проводять репетиції ув’язнені - учасники театрального проекту. Картина виглядає на диво розслаблено: сонце, що заходить, кидає проміння на двір із спорудженою на ньому сценою, ув’язнені чи в цьому контексті радше актори, теревенять у невеличких групах, режисер Петер Атанасов віддає останні режисерські розпорядження. І коли починається репетиція, то відразу розумієш, про що, власне, йдеться.

«Ми показуємо драматичну історію одного німця. Рятуємо пам’ять чоловіка, а ті великі зусилля, яких нам це коштує, є дуже змістовним наповненням часу, яке нам тут так необхідне. Оскільки дуже сумно жити в місці, де весь потенціал замикається на собі самому.»

Близько 25 чоловіків задіяні у постановці вистави «Розбійник. Гетц» - історії мандрівного лицаря-розбійника з ХVІ століття, що порушив багато законів, але був справжнім народним героєм. Його життя крутилося навколо свободи, війн, вірності та зради.

Курт з берлінською говіркою, котрий грає Кайзера Максиміліана, вже втретє бере участь у постановці тюремної вистави. На початку його запросили для прибирання після репетицій, однак замість того, щоб мести мітлою попід сценою, він сам опинився на сцені.

«Я граю у цій виставі роль кайзера і маю багато тексту. Багато хто думав, що я не впораюся, не потягну, бо ж це все треба було вивчити на пам’ять. Але тепер я почуваю себе у своїй тарілці, бо вивчив усе повністю. І коли граю свою роль, то знаю, що роблю це добре. Це справді гарне відчуття, коли ти береш у цьому участь. І, я гадаю, це важливо для душі, що є люди, котрі займаються з нами.»

Однак постановка вистави є чимось набагато більшим, аніж просто «зайняттям» для ув’язнених. Це не просто терапія, а важка праця усіх учасників. Репетиції відбуваються по шість годин щодня з понеділка до п’ятниці впродовж семи тижнів. Мовні вправи та спів, рухові вправи, вивчення текстів – все це мусить виконуватися з високою дисциплінованістю. Результат вражає: замість незграбної гри аматорів виступає справді професійно спрацьований театр, котрий дає можливість учасникам розкрити на сцені свою особистість і, як наголошує росіянин Іван, можливо навіть змінити своє життя:

«Це ніби рятівне коло. Це робить нас сильнішими у тюремному житті, набагато сильнішими. Ми, так би мовити, стали кращими завдяки театрові. Очищується душа, і ми вивчаємо німецьку літературу, німецьку історію. Раніше ніхто не цікавився німецькою літературою. І тому те, що ми робимо, дуже правильно. Бо через опрацьовану літературу ми отримуємо набагато більше, аніж інші ув’язнені.»

Однак не лише засуджені, але й глядачі, присутні на виставі, отримують щось більше, аніж просто театральну постановку. Текст про дружбу, зраду і свободу набуває тут дуже конкретного значення. Він безпосередньо поєднаний з акторами та їхньою ситуацією. І оскільки глядачі це дуже добре відчувають, то історична постановка наповнюється силою та життєвістю, котру не часто зустрінеш, каже один з головних акторів Тункай:

„Оскільки ми сприймаємо свободу інакше, то, можливо, можемо передати ці відчуття іншими емоціями й інакше виразити. Театр для мене - це частка свободи, яку ми тут можемо трохи відчути, прожити. Бути непокірними, пристрасними, кричати.”

Репліка з вистави:

«Небесне повітря! Свобода, свобода! Світ - це в’язниця.»

Елізабет Нерінг

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2634682,00.html

24.06.2007

„СКУЛЬПТУРНІ ПРОЕКТИ” ПІД ВІДКРИТИМ НЕБОМ МЮНСТЕРА

Цьогорічне літо в Німеччині є багатим на мистецькі події. Минулого тижня стартувала касельска documenta, яка ледь не затьмарила собою початок ще одного дуже цікавого й неповторного мистецького дійства. Йдеться про мюнстерські „Скульптурні проекти” – виставку скульптур під відкритим небом.

Якщо поцікавитися, як самі мешканці Мюнстера ставляться до того, що його вулиці, парки, будівлі стають об’єктами мистецтва, то можна почути таке:

 „Прекрасно!”

 „Життєво!”

„Я не маю нічого проти. Просто супер, мені подобається! Чим сучасніше – тим краще!”

„Буває й гірше”.

Цього року мюнстерці загалом спокійно ставляться до проведення „Скульптурних проектів” у їхньому місті. Однак, так було не завжди, пригадує Клаус Елінґ, один із свідків дебюту виставки:

 „Я добре пригадую 1977 рік, першу виставку. Тоді митцям іноді доводилося працювати навіть під захистом поліції. Таким сильним був спротив жителів Мюнстера. Але коли проходила друга виставка, 1987 року, городяни вже мали іншу думку, бо більшість з них помітила, що від цієї виставки є чималий рекламний ефект. Завдяки їй Мюнстер раптом став добре відомий”.

Виставка „Скульптурні проекти” проходить у найбільшому місті Вестфалії з 1977 року. Відтоді з десятирічним тактом міжнародні митці оздоблюють Мюнстер своїми творіннями, що викликає то захоплення, то нерозуміння.

Цього року, приміром, британському скульптору Марку Уоллінґеру пощастило. Під час монтажу його проекту все складалося дуже вдало. Його ідея для виставки: утворити коло з рибальської ліски на сталій висоті над історичним центром Мюнстера. Для того, щоб закріпити гачки на стінах будинків, треба згода їхніх власників. І, виявляється, це не така вже й проблема. Один з власників навіть особисто лізе по драбині, аби допомогти. Британський митець так пояснює свій задум:

 „У стінах є двері й вікна. Якщо ми натягнемо по колу шнур, поєднавши всі будинки, то це буде ніби поєднання між різними дверима. Тобто, стіна все ще є, але ми вже всередині”.

Кордони та їх подолання – це головна тема творчості Марка Уоллінґера. Він розуміє скульптуру передусім як спілкування між людьми. Таке тлумачення сподобалося усім трьом кураторам „Скульптурних проектів” цього року. Одна з них -  Брігітте Франтцен:

„Суспільний простір все ще залишається простором політичним. І він функціонує, власне, лише з нашої демократичної точки зору, якщо його розуміти як політичний простір. Тобто йдеться про простір протиріч, конфліктів, які відбуваються в межах відкритого суспільства і кожен бачить чи демонструє їх в інший спосіб. Приміром, виставляючи скульптури, а не передаючи простір в історичних центрах міст для реклами чи інших витівок ринкових стратегів”.

Загалом у Мюнстері представлені 36 дуже різних скульптурних проектів, авторами яких є 46 митців. Очікується, що до 30 вересня, а саме стільки триватиме виставка, її відвідають до півмільйона глядачів. 

Штефан Деґе, Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2621229,00.html

14.06.2007

У ВЕНЕЦІЇ З’ЯВИЛОСЬ УКРАЇНСЬКЕ ВНУТРІШНЄ МОРЕ

Цього року Україна втретє взяла участь у Венеціанському Бієннале. Експозиція Українського павільйону називається "Поема про внутрішнє море" й піднімає довженківські питання: Хто такі українці? Що означає бути українцем?

Цьогорічний Український павільйон створений митцями за підтримки фундації PinchukArtCentre та міністерства культури і туризму України. І ця формула є вдалою, зазначив в інтерв’ю журналістам після інаугурації виставки віце-премєр-міністр України Дмитро Табачник:

„ Я абсолютний прихильник того, щоб об‘єднати ініціативу приватних меценатів, які цінують мистецтво та вкладають в нього гроші, з діяльністю державних структур. Я подивився роботи Михайлова, Браткова, це дійсно інсталяції, які засвідчують, що Україна має право бути в топ-лідерах сучасного мистецтва”.

Свій погляд на українську ідентичність представили вісім митців, які дуже відрізняються  між собою. Вони належать до різних поколінь, є більше або менше відомими у світі і, зрештою, мають різне походження. Четверо художників народились в Україні, у той час як інші четверо представляють погляд на Україну ззовні: Марк Тічнер та Сем Тейлор-Вуд пропонують точку зору Великої Британії, Карлос Ролон дивиться очима американця, а Юрген Теллер є представником Німеччини.

Щоправда, ніхто з українських митців не живе в Україні постійно. Знаменитий фотохудожник-харків’янин Борис Михайлов нині живе й працює в Берліні. Для Українського павільйону він підготував свої роботи у стилі  критичного реалізму, що іноді переходить у соцреалізм. Ці терміни можна застосовувати до України, вважає він, оскільки, ми ще не переросли радянської ментальності. Земляк Михайлова Сергій Братков мешкає в Москві. Для Бієннале цього року він створив серію портретів антигероїв - дещо брутальні зображення людей-часток суспільства, яке трансформується з пострадянського в капіталістичне.

Леся Заяць є українкою, але виросла й живе в Німеччині. Вона не вперше презентує свої роботи на Венеціанському фестивалі – вісім років тому Леся виступала за Фінляндію. А цього року вона в творчому тандемі з Олександром Гнилицьким для Українського павільйону розробила розширену версію відеоінсталляції „Кімната”. На думку художниці, саме пульсуюча зміна предметів інтер’єру, вікон та пейзажів за ними, характерні для цього твору, відповідає сучасному розвиткові українського мистецтва. Леся Заяць:

„З нашої роботи ясно постає думка: Як тебе не любити, Києве мій. Я переконана, що збереження традицій є дуже важливим, але я не є фаном культури на зразок крашанки-вишиванки-Шевченко. На мою думку це – кліше, це непродуктивно і не завжди відповідає реальності. Наша українська ідентичність є набагато ширшою за ці уявлення, так само як Німеччина не обмежується годинниками з зозулею та народними піснями”.

Відома англійська фотохудожниця Сем Тейлор-Вуд запропонувала глядачам чотири своїх роботи, остання з яких – Той білий очерет - створена за мотивами вірша Уїльяма Вейтса й змушує замислитись над ефемерністю та вразливістю життя. Для митця з Чикаго Карлоса Ролона, що виступає під творчим псевдонімом Дізайн, втіленням української ідентичності став Дніпро. Велична українська ріка настільки його вразила, що художник присвятив їй свою інсталяцію у вигляді маленької вишукано оздобленої гондоли з ді-джейським приладдям на борту.

Чи вдалося митцям створити цілісний портрет сучасної України? Чи змогли вони відповісти на довженківські питання? Ми спитали про це деяких відвідувачів павільйону:

- “Я вперше відвідав Український павільйон. Заходячи, я не знав, чого саме очікувати, бо, чесно кажучи, замало знаю про Україну. Але деякі фотороботи мене приємно здивували. Крім того, я не побачив великої різниці між формами мистецтва Західної Європи й сучасними українськими.

- Я думаю, Україні є що показати світові.

Український павільйон є одним з 75 національних павільйонів на Бієннале. Його інаугурація відбулась однією з перших. А відвідати розкішний палаццо Пападополі 16 століття, де розмістилась українська експозиція, й виміряти глибину українського внутрішнього моря можна буде до 21 листопада.

Мар’яна Яворська

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2609556,00.html

12.06.2007

„СУСПІЛЬНІ ПИТАННЯ ХВИЛЮЮТЬ МЕНЕ”. У НІМЕЧЧИНІ ВШАНОВУЮТЬ ПАМ’ЯТЬ ХУДОЖНИКА ЙОРГА ІММЕНДОРФА

14 червня у Дюссельдорфі відбудеться церемонія вшанування пам’яті Йорґа Іммендорфа, померлого наприкінці травня у віці 61-ого року. Критики називають його найвизначнішим серед німецьких художників післявоєнного періоду.

У Багатьох  його ім’я  асоціюється передусім із циклом політичних картин під назвою „ Кафе Німеччина”, яку він розпочав у 1977 року. Написані протягом шести років 19 картин циклу - це 19 історій, що відображають дійсність післявоєнної Німеччини. Світ очима Іммендорфа – це сцена, де відбуваються дійства реальної історії. Художника надзвичайно хвилювала тема об’єднання рідної країни:

„Поділ Німеччини я завжди сприймав як проблему світового масштабу. Поділені  частини країни були наче буферні зони, наче бампери двох світових авто, яким загрожує неминуче зіткнення. Я не міг зрозуміти тих, хто не бачив, наскільки актуальною та важливою є ця тема”.

Іммендорф народився 1945 року у нижньосаксонському місті  Блекеде. У 60-ті роки майбутній митець навчався спочатку у Тео Отто мистецтву сценічних декорацій, а згодом став чи не найвідомішим учнем Йозефа  Бойса у Дюссельдорфській академії мистецтв. З того періоду запам’ятався епізод, коли Іммендорф на одному з малюнків, який йому зовсім не сподобався, зробив напис Hört auf zu malen (Облиште малювання).

Він хотів було зняти його з мольберту, але Бойс, зайшовши до класу і  побачивши малюнок з написом, зупинив його „ Йорґ! Залиш, так  дуже добре!”.

Часто на картинах Йорґа Іммендорфа можна знайти гасла та запитання, що стосуються місця художника у суспільстві. вони так і звучать „митець, де твоє місце?”

„Мене хвилюють суспільні питання, мене надзвичайно хвилюють події, що відбуваються”

У ті пізні 60-ті та 70-ті  роки численних політичних та мистецьких акцій та протестів саме, коли створювався цикл картин „Кафе-Німеччина” почав активно розвиватись  вид мистецтва, який  мав сильний агітаційний характер, а саме плакатне мистецтво з численними гаслами, символами, що засвідчували історичні події того часу. Тоді Іммендорф здружився зі східнонімецьким художником Ральфом Вінклером, відомим під псевдонімом „Пенк”:

„Тоді ми навіть, оминаючи таким чином кордон, уклали такий собі  „німецько-німецький договір”,  який 1979рокувийшов друком у видавництві Роґнера та Бернгарда. Цей діалог між нами відбувався за допомогою гуаші та фотографій. Саме у той час була започаткована серія картин „Кафе Німеччина”.

Йорґ  Іммендорф вже дуже скоро став суспільною подією.  У Гамбурзі він відкрив свій бар, одночасно викладав у Франкфурті, зробив сценічні декорації для фестивалю у Зальцбурзі, а з 1996 по 2003 рік  викладав  в академії мистецтв Дюссельдорфа. З 1997 року художник захворів на тяжку хворобу АЛС (аміротрофічний латеральний склероз), яка спричинила прогресуючий параліч кінцівок та  вразила дихальну систему. Іммендорф не здавався і боровся із хворобою, заснував фонд з її дослідження.

Йорг Іммендорф був особистістю, яка завжди привертала до себе увагу. Дехто вбачав у ньому лише прекрасного сценічного декоратора, водночас для інших він став найважливішим політичним художником сімдесятих,  художником, який малював історію.

Той запал і та енергія, з  якою вчитель Йозеф Бойс зображав суспільне життя,  супроводжували й Іммендорфа.

„Я викладаю недарма,  мені потрібний цей зв’язок з молодими силами. Вони знову і знову додають мені бадьорості. Якось Бойс чи може Лембрук влучно сказали - „ Це як передавати полум’я далі”.

Останні твори художника майже усі автобіографічні. Вони зовсім незвичайні, скоріше містичні.  П’ять років тому він одружився з болгарською художницею Одою, молодшою за нього на 30 років. В них народилась дитина. Йорґ намагався малювати до останнього, знову й знову знаходити натхнення для творчості,  встояти на драбині життя:

„Навіть на драбині у моїй майстерні є напис „перемога”,  аби я зовсім не впадав у депресію. Це між собою пов’язано. Я сприймаю це досить серйозно. Кожна моя картина, то вже є перемога”.

„Я живу завдяки мистецтву”, сказав якось Йорґ Іммендорф в одному з інтерв’ю. У своєму мистецтві художник буде жити і після смерті.

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2606706,00.html

01.06.2007

„НАЙКРАЩІ ФРАНЦУЗИ" ТИМЧАСОВО ОСЕЛИЛИСЯ В БЕРЛІНІ

Упродовж чотирьох місяців у Новій національній галереї в Берліні можна буде милуватися шедеврами французьких майстрів ХІХ століття з унікальної колекції нью-йоркського Художнього музею Метрополітен.

Ще ніколи Metropolitan Museum of Art не розставався з такою рекордною кількістю експонатів.

Відучора найбільша та найцінніша експозиція французьких шедеврів ХІХ століття стала доступною відвідувачам Нової національної галереї у Берліні. Німецькій столиці пощастило: 150 унікальних шедеврів стали „гостями” Берліна у зв’язку з будівельними роботами, які здійснюються в будівлі нью-йоркського Метрополітену. Говорить куратор експозиції Гарі Тінтроу:

„Причина, чому ми можемо одночасно відправити таку велику кількість експонатів, - це реставрація та розширення нашої галереї. Ми змушені були закрити один флігель на дев’ять місяців, і тому нам не вистачило місця, щоб розвісити усі ці картини. Було б ганьбою розмістити їх в архіві, де б їх ніхто не міг побачити. Ми пам’ятали про величезний успіх виставки нью-йоркського Музею сучасного мистецтва в Берліні у 2004 році і подумали: а чому б і ні?”

Нагадаємо, що три роки тому в Берліні шаленим успіхом користувалася виставка нью-йоркського Музею сучасного мистецтва. Вона виставлялася також у Новій національній галереї і привабила сотні тисяч відвідувачів. Організатори цьогорічної нью-йоркської експозиції сподіваються побити рекорди відвідуваності трирічної давності.

Загалом колекція нью-йоркського Художнього музею Метрополітен налічує близько двох мільйонів експонатів. Гарі Тінтроу з гордістю розповідає:

„Жоден інший музей світу не має такої представницької та об’ємної колекції французьких шедеврів ХІХ століття. Лише хіба що у французькому музеї Д”Орсей зберігається порівнювана за кількістю колекція подібних шедеврів.” 

Не дивно, що виставка проходить під гаслом: „Найкращі французи походять з Нью-Йорка”. Серед представлених робіт – картини Мане, Пікассо, Дега, Коро, Матісса, Моне та Сезанна, скульптури  Родена, Дега, Майоля та інших знаменитих представників французського імпресіонізму.

„Цілий зал Коро, цілий зал Курбе... Ніхто не має такої колекції робіт Мане, як ми”, -

каже Тінтроу і розповідає, що така величезна колекція пояснюється тим, що музей досить рано почав збирати твори видатних французів - ще від часу заснування у 1870 році. Відтоді усі вони спокійно висіли у Метрополітені, і лише зрідка окремі роботи покидали стіни рідного музею для експозицій деінде. Тінтроу пояснює:

„Ми не хотіли піддавати жодну з наших картин такому випробуванню. Жодна з виставок не є настільки важливою, щоб ризикувати хоча б одним з наших шедеврів. Ми перевірили усі експонати, наскільки вони придатні до транспортування. Три-чотири роботи ми залишили в Нью-Йорку через те, що вони були занадто великі для літака або через їхній стан.”

Те, що в Берліні щось може трапитися з колекцією Метрополітену, куратор виставки не припускає:

"У Берліні добре знають, як організовувати подібні експозиції. Це доводить те, як добре була організована виставка нью-йоркського Музею сучасного мистецтва у 2004 році. Тут є в наявності і необхідна техніка, і персонал, і гарне приміщення.”

На щастя, також гості Нью-Йорка, які захочуть відвідати Метрополітен цього літа, не будуть розчаровані: у музеї залишилися ще дві приватні колекції французьких імпресіоністів. Тим не менше виставка в Берліні є рекордною:

"Ми ніколи не думали віддати для експозиції одразу таку велику кількість картин. Серед робіт, які поїхали до Берліна, - багато таких, які ще ніколи не покидали стін Метрополітену відтоді, як вони були куплені, а це - приблизно сто років.”

Аби помилуватися видатними шедеврами, відвідувачі мали змогу замовити квитки ще за кілька місяців до відкриття. Але й нині можна придбати квиток по телефону чи через Інтернет. Причому у квитку навіть вказано конкретний час візиту до музею. Організатори сподіваються, що така система продажу квитків допоможе уникнути тих величезних черг, якими супроводжувалася, приміром, уже згадана виставка Музею сучасного мистецтва 2004 року. Тоді прихильники мистецтва простоювали у черзі по 12 годин.

Виставка у Берліні завершить свою роботу 7 жовтня. Після цього експозиція повернеться до Нью-Йорка, не зупиняючись більше у жодному іншому європейському місті.

Вероніка Крамар, Райнер Зютфельд

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2572287,00.html

01.06.2007

ДОСВІД У ПОДАРУНОК

Добігає кінця меценатський проект „Книжки та люди”. У рамках програми майже три десятки бібліотек країн пострадянського простору відчутно поповнили свої зібрання німецькомовною літературою.

У ролі кураторів цього проекту до кожної бібліотеки був прикріплений німецький письменник. Участь у цій бібліотечній ініціативі бере також німецький читальний зал у Донецьку.

Цього тижня організатори та учасники проекту «Книжки та люди» зібралися в Літературному будинку Берліна, щоб підбити підсумки трирічної роботи. Ініціатори  проекту керувалися гаслом: книжка – це досвід, який можна купити за гроші, розповідає представник міністерства закордонних справ Німеччини Вілфрід Ґроліг. Цей досвід хотілося подарувати тим, хто його прагне, додає дипломат:

„Усе почалося 2003 року. Тоді в ході дискусії ми з’ясували, що попит на німецьку літературу в пострадянських країнах дуже великий, однак він не задовольняється. Це поклало початок ініціативі, яка мала на меті наблизити німецьких письменників, книжки та мову до цих країн. Невдовзі ми зібрали цілу групу, яка зголосилася працювати у проекті.”

Подарувати небагатим бібліотекам країн колишнього соцтабору книги німецьких авторів стало можливим завдяки тому, що ідею Ґете-Інституту та німецького МЗС активно підтримали шість німецьких неурядових організацій. Бібліотеки вирішено було обирати на основі невеликого конкурсу. Від України це право виборов німецький читальний зал при Технічному університеті Донецька. Це дуже потішило Катаріну Раабе, редактора німецького видавництва „Зуркамп”. Адже вона не з чуток знає: українці залюбки читають німецьких авторів:

„Інтерес до німецької класики та сучасної літератури дуже великий. Я можу констатувати, що вже в перші місяці після „помаранчевої революції” контакти та переговори між німецькими та українськими видавництвами стали набагато активнішими.”

Окрім кількох полиць із книжковими новинками, читальний зал в Донецьку отримав також німецького куратора – письменника та журналіста Крістофа Дресслера. Завдяки бібліотечній ініціативі автор упреше побував в Україні і зізнається, що привіз звідти суперечливі враження. Протягом двох тижневих подорожей Дресслер зустрічався на читаннях та майстер-класах зі студентами германістики та місцевими школярами. Утім, скаржиться письменник, великої зацікавленості в донецької молоді він не помітив:

"Я не хочу узагальнювати, але більшість була пасивною. Так, нібито вони просто прийшли туди, куди їм було сказано. Як у школі. Але завжди знаходився хтось, хто вів зі мною жваві дискусії.”

Тепер, коли програма добігає кінця, німецькі письменники виступають за продовження таких чи подібних ініціатив. Дресслер сподівається, що до нових проектів долучиться більше українських бібліотек.

Наталія Фібріг

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2572278,00.html

26.05.2007

НОВЕ НІМЕЦЬКЕ КІНО В УКРАЇНІ

Німецьке кіно нині переживає справжній бум міжнародного визнання. Фільми німецьких режисерів збирають повні зали у найбільших кінотеатрах світу. Не стала винятком і Україна.

У Києві нещодавно закінчився фестиваль нового німецького кіно, де глядачі мали змогу познайомитися з роботами сучасних кіномитців Німеччини. Він уже вдруге проходить в Україні. Ініціатором проведення є Німецький культурний центр Ґете-Інститут. На його запрошення молоді німецькі кінорежисери привезли до Києва свої авторські роботи. За кілька днів українські глядачі мали змогу переглянути й оцінити з десяток фільмів глибокого змістовного кіно. Неабиякий ажіотаж серед української публіки викликав фільм Маттіаса Лутхардта «Пінг-понг», скандально відома екранізація роману Мішеля Ульбека «Елементарні частинки» та історично-документальна драма «Дирижабль» Гордіана Мауга. Виходячи з кінозалу українські глядачі охоче ділилися своїми враженнями.

„Цікавий документальний підхід. Мене вразило намагання німців відмежуватися від нацизму. Намагання в сучасному кіно показати, що не вся Німеччина сприймала цю ідеологію”.

„Те, що ходиш на ці фестивальні фільми, це не те, що дивишся по телевізору. Ці фільми викликають інші відчуття. Німецькі фільми більш життєві. Кожен такий фестивальний фільм я дуже довго пам’ятаю і часто до нього звертаюся і щось беру”.

„Це такі фільми, які розкривають внутрішній світ людини, тому вони цікавшіі для сприйняття”.

Але фестиваль – це не тільки перегляд фільмів, а й форум, обмін думками. Відповідаючи на запитання своїх українських колег та журналістів про нове німецьке кіно кінорежисер Детлеф Бук, який приїхав до Києва на відкриття фестивалю, каже, що його складають вже не тільки простенькі комедії, які знімалися в Німеччині у 90-х роках. Це фільми, які змушують думати:

«Після падіння Берлінського муру було зроблено надзвичайно багато фільмів, але це були здебільшого комедії. Пізніше, коли почалася економічна криза, коли був обвал на біржі, тональність фільмів стала серйознішою. Саме це я називаю новим німецьким кіно».

Детлеф Бук був не вперше в Україні. Його роботи вже брали участь в київському кінофестивалі «Молодість». Режисер каже, що цього року він мав змогу переконатися – німецьке та українське кіно мають багато спільного. Кіномистецтво в Україні нині переживає період становлення, який німецьке кіно пережило десять років тому. Українці на разі знімають переважно ігрове кіно, розважальні картини для заповнення телевізійного ефіру, вважає Детлеф Бук. Утім, таке явище – тимчасове, переконаний німецький режисер. Він також висловив сподівання, що незабаром на кіонринку в Україні буде більше фільмів з Німеччини:

«Мені здається, що в майбутньому український кіноринок буде активно розвиватися. Вже сьогодні він набагато цікавіший у порівнянні з 1999/2000 роками. Тоді в центрі уваги були лише американські фільми. Нині ж глядач цікавиться й іншими. Мабуть тому,  що починається новий час, і людям потрібні інші емоції».

Німецький кінокритик Каті Ронке впевнена, що українська кіно-індустрія потребує державної підтримки, як це робиться в Німеччині через Фонд сприяння новому німецькому кіно. Він щорічно виділяє близько 60 мільйонів євро для підтримки кінематографа. До речі, з цього можуть скористатися й українські режисери, адже фонд підтримує й спільні міжнародні проекти, каже кінокритик:

«Німецький уряд очікує посилення позицій кіновиробництва саме в Німеччині. Державні гроші мають працювати саме в Німеччині. Тому й існують дотації для фільмів, які реалізовуються в  рамках міжнародних проектів».

Каті Ронке переконана, що фестивалі на кшталт «Нового німецького кіно» допоможуть талановитим режисерам та акторам налагодити співпрацю, і глядачі як України, так і Німеччини матимуть змогу дивитися цікаве якісне кіно. Утім, фестиваль нового німецького кіно завершився поки лише для столичних глядачів. А до 26 червня стрічки німецьких кінорежисерів демонструватимуться у кінотеатрах Одеси, Львова, Харкова, Дніпропетровська та Донецька.

Лілія Гришко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2555286,00.html

13.05.2007

„Я ЛЮБЛЮ УКРАЇНУ ЗА ТЕ, ЩО СЕРДЮЧКА ВИГРАЛА”

Сьогодні у фінській столиці відбудеться фінал пісенного конкурсу „Євробачення-2007”. Після Руслани та Тіни Кароль Україну цього року представлятиме Вєрка Сердючка

Багато українців вважають це ганьбою. Утім, схоже, що Європа у захваті від одіозної провідниці-шоувумен

„Одразу, як тільки я побачив її виступ, я подумав: о, що за класна країна! Туди я хотів би поїхати! Це так супер! Це засвідчує, якою сучасною прагне бути Україна і що вона не боїться бути представленою чоловіком, який переодягається жінкою. Це дуже-дуже вражає! І я буду страшенно радіти, якщо ми завдяки її виступу наступного року знову зустрінемося в Києві.”

Такий несподівано емоційний коментар про Вєрку Сердючку ми отримали від журналіста берлінської газети „Таґесцайтунг” Яна Феддерсена, якого сміливо можна назвати експертом з питань „Євробачення”, знавцем його модних тенденцій та конкурсного закулісся. Уже впродовж 25 років він вивчає феномен „Євробачення”, чому присвятив навіть окрему книжку. Ян Феддерсен у захваті від шоу Вєрки Сердючки. І, схоже, що не лише він. Схвальні відгуки про її виступ можна прочитати і на німецькому офіційному сайті „Євробачення”, і в інформагентствах, які пишуть, що після Руслани та Тіни Кароль Україна презентує себе ще однією сильною учасницею. Багаторічний постійний коментатор „Євробачення” на німецькому телебаченні Петер Урбан, коментуючи півфінал конкурсу в четвер, завершив його словами на кшталт: цих десятьох переможців півфіналу ми побачимо в суботу у фінальному змаганні, на якому також виступатиме одна з найбільших цьогорічних фавориток Вєрка Сердючка з України. Невже Європі справді настільки сподобалося таке явище українського шоубізнесу як Сердючка, запитали ми Яна Феддерсена:

„Дуже! Я гадаю, що Європа буде у захваті! Ми навіть не сподівалися, що в Україні живе так багато сміливих, незакомплексованих людей, які підтримали цю учасницю. Адже було телеголосування, і Сердючка перемогла. Я вважаю, що це чудово. Я люблю Україну за те, що Сердючка виграла!”

Щоправда, в самій Україні ставлення до поїздки Сердючки на „Євробачення” вельми неоднозначне. Багато українців вважають це ганьбою для країни і вимагали зняти Сердючку з конкурсу. Ян Феддерсен каже, що це вже не вперше, коли країна спочатку соромиться свого представника, а після успішного виступу на „Євробаченні” починає ним пишатися. Так було, приміром, у 1998 році, коли перемогу для Ізраїлю здобула співачка-транссексуал Дана Інтернешнл. „Думаю, це просто регіональне бачення окремих провінційних українців”, - каже Феддерсен і сподівається, що такі настрої не завадять успішному виступові Вєрки на „Євробаченні”:

„Я гадаю, Сердючку підтримає те, коли вона матиме відчуття, що за нею стоїть уся Україна. Тоді вона може також перемогти. І це було б величезною гордістю для сучасної України!”.

Виступ Сердючки вельми сподобався також і німецькому представникові на цьогорічному „Євробаченні” Роже Цицеро:

„Навряд чи можна собі уявити більш безкомпромісного сценічного персонажа. Принаймні з погляду „гламурності”. Він дуже строкатий і відчайдушний. За вокалом Андрій Данилко навряд чи здатен чогось досягти. Але з погляду шоу - це найвищий пілотаж. Я переконаний, що у цьому випадку вокальні дані виконавця не відіграють жодної ролі.”

Про настрій Вєрки Сердючки перед фіналом, чим вона збирається вразити європейського глядача та як її зустріли у Фінляндії, „Німецькій хвилі” розповів батько образу знаменитої провідниці, артист Андрій Данилко:

 - Мені здається, до нас дуже прихильно ставляться і організатори, і делегації, якось дуже по-доброму. Хоча, звичайно, є й моменти неприхованої заздрості з боку деяких колег...

НХ: Кого вважаєте конкурентом?

- Я спостерігаю за образом Вєрки Сердючки на цьому конкурсі як і ви, як і інші глядачі. І тому я не розглядаю її як конкурсантку. Сама присутність Вєрки Сердючки на „Євробаченні” – це вже прикол.

НХ: Якими елементами свого виступу сподіваєтеся вразити глядачів?

- Ми особливо не вигадували якихось спецефектів. Це - наш звичайний виступ, який міг би відбуватися і в Москві, і в Пітері, і в Берліні. Нічого особливого не буде. Надзавдання появи Вєрки Сердючки на сцені „Євробачення” - це посмішка. Ми хочемо, щоб Україну сприймали не лише як якісь постійні мітинги, проблеми з політикою: вибори – не вибори, революції – не революції. Ми хочемо показати, що є персонажі, які сміються, посміхаються, що всі люди нормальні і що все добре.”

НХ: Частина тексту конкурсної пісні „Dancing Lasha Tumbai“ звучить німецькою. З чим це пов’язано?

- Пісня «Зібен, зібен, ай-лю-лю…» - це лічилка. Вона хоче показати Європі, що треба танцювати. Я не знаю англійської мови, я не знаю достатньо німецької мови, але - давайте танцювати. І філософія Вєрки Сердючки – живи, не для того, аби танцювати, а танцюй для того, аби жити.  Тобто, рухайся, і в тебе все вийде. Це особлива філософія. Хай через клоунаду, через гротеск, через посмішку, головне - це рух, головне - прагнути до чогось, і у вас все вийде. І наша пісня закликає всіх танцювати, рухатися.

Христина Ніколайчук, Оксана Маловічко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2512113,00.html

03.05.2007

ІНШІ ПОГЛЯДИ НА МІГРАЦІЮ

В межах серії „Де ти вдома“ у дортмундському музеї Museum am Ostwall 3 травня відкривається виставка робіт українського художника Івана Базака.

Він став одним із шести митців, які протягом року продемонструють своє творче осмислення теми міграції та ідентичності.

У проекті „Де ти вдома“ беруть участь митці з різних куточків Європи. Відповідно різняться і явища, на які вони хочуть звернути увагу громадськості. Виставка Івана Базака – друга з чотирьох у серії. Перед ним Museum am Ostwall показував роботи австрійця китайського походження Жун Яна, який свою експозицію присвятив питанню „як ведеться людям, яких у суспільстві таврують як чужинців?“. Натомість один з інших учасників проекту іспанський митець Валеріано Лопес звертає увагу на тисячі мігрантів з африканських країн, які ризикуючи своїм життям намагаються на риболовних човнах морем дістатися омріяної Європи. В рамках проекту „Де ти вдома“ художники пропонують публіці по-іншому поглянути на тему міграції, розповідає куратор Ніколь Ґроте:

„Я хотіла зібрати різні творчі погляди на тему міграції, які відрізняються від того, як це питання дискутується у ЗМІ. Приміром Іван Базак, на відміну від загального суспільного дискурсу, у якому міграція розглядається як проблема, відкриває дотепну, шармантну перспективу. Для нього мігранти - це не жертви або борці із кордонами, а суб’єкти, які переміщуються між суспільствами і кордонами, не вбачаючи у цьому нічого особливого”.

„Віталік відвідує свою маму“

Виставка Івана Базака складається з двох частин. „Віталік відвідує свою маму“ - так називається оповідь про шкільного друга художника Віталіка з Коломиї, який не маючи жодних документів відправився провідати свою маму, яка поїхала на заробітки до Італії. Іван подорожував разом із Віталіком. Враженнями від цієї „нелегальної“ поїздки художник ділиться із відвідувачами виставки через картини, фотографії, відеокадри та інсталяції. На одній з картин Іван Базак зобразив великий будинок із садом, який пустує відколи мама Віталіка подалася працювати до Італії:

„Про що справді йдеться у цій виставці, так це про феномен того, що з України виїжджають люди, особливо із Західної України люди виїжджають цілими родинами. У селах залишилися лише старі люди, які вже не можуть і діти, які ще не можуть. Всі інші або майже всі інші заробляють гроші закордоном – чи то Іспанія, чи то Португалія або Італія”.

Цей феномен, на думку художника, у Києві не стоїть на порядку денному суспільної дискусії. Тому свою виставку, присвячену темі міграції Іван Базак хотів би показати не лише у Німеччині, але і в Україні, аби привернути увагу до проблеми масового відтоку українців закордон.

„Берні у бабиній хаті”

У другій частині виставки, яка носить назву „Берні у бабиній хаті” художник розповідає про те, як його друг - німець на ім’я Берні зимував у старому будинку бабці Івана у Коломиї. Оскільки сама бабуся останніми роками проводить зиму у родичів у Києві, то свою хату вона радо надала у користування молодому гостю з Німеччини. На час виставки Івана Базака до дортмундського музею прибудували невеличкий будиночок , до якого можна зайти з вулиці або заглянути всередину прямо з виставкової зали. Таким чином художник відтворив одну з кімнат хати, якою він її побачив після того, як у ній зимував Берні. Івана вразили численні дрібниці, які Берні змінив у старому помешканні заради свого затишку: приміром, він замінив старий вимикач, поставив нову газову плиту і так далі. Поступово Берні став почуватися у бабиній хаті як вдома – він звик до старих меблів, картин та родинних фотографій. Для Івана облаштування його німецького друга у старій хаті у Коломиї стало символом того, як люди призвичаюються до нового середовища:

„Ця прибудова, ця інсталяція, яку прибудували до музею – дуже символічна. Це прибудова як і всі мігранти – вони прибудовуються до якоїсь вже існуючої системи, великої будівлі”.

Міграція - це не дорога з одностороннім рухом

Історія німця Берні у Коломиї, звісно, не є типовою історією мігранта в Україні. Але доповнивши свою експозицію саме цією оповіддю, Іван Базак хотів продемонструвати, що міграція у сучасному світі не є дорогою з одностороннім рухом:

„Я хотів показати міграцію в обидва боки: українці виїжджають з України, але до України приїздять інші мігранти. ... 37:12 В результаті Україна залишається при своїх 48 мільйонах. Але суспільство при цьому змінюється. Так само суспільство змінюється в Західній Європі за рахунок наших людей. Мені це цікаво як феномен”.

Куратор проекту „Де ти вдома” Ніколь Ґроте каже, що художники, які у Дортмунді демонструють свої роботи на тему міграції, не дають відповіді на питання „То де ж їхня домівка?”, як часто очікують відвідувачі. Натомість більш доцільно ставити питання іншим чином,  а саме „Що таке домівка?”:

„Я поділяю точку зору про те, що домівка або батьківщина не прив’язана до якогось конкретного місця. Люди можуть бути вдома будь-де у світі, а уявлення про батьківщину і чужинців є застарілими, хоча досі присутні у повсякденності. Мігранти і досі стають жертвами упереджень або расизму. Досі є люди, які думають, що мігранти не належать до суспільства. Цей проект, який ми представляємо, покликаний звернути увагу на цю дискусію і замислитись над актуальністю поширених уявлень про міграцію”.

Іван Базак народився у Коломиї Івано-Франківської області. Навчався у художній академії у Києві, продовжив навчання у Німеччині. Нині мешкає у Кельні, багато подорожує, беручи участь у різних мистецьких проектах. На запитання „Де його домівка?” каже: „Європа. Ні – цілий світ!”

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2466672,00.html

28.04.2007

 

„ЩОБ ДІТИ НЕ ЗАБУВАЛИ, ЩО ТАКЕ КАЛИНА”

В Італії, де працюють десятки тисяч українців, відкриваються нові і нові українські недільні школи. На сьогодні першій з українських шкіл – римській – вже майже п’ять років. Наймолодшій – в місті Пескара - приблизно місяць. У цих навчальних закладах побувала наш кореспондент Мар’яна Яворська:

Недільна школа в Римі організована Асоціацією українських жінок в 2002 році. Учням тут допомагають вивчити або не забувати мову, літературу та історію рідної країни. Однак, розповідають вчителі, складність полягає у тому, що діти приходять до школи у суботу після цілого тижня повноцінного навчання в італійському учбовому закладі. Тому тут вирішили трохи змінити вид занять, розповідає вчителька Мирослава Горобенко:

 

„В нашій недільній школі пройшла невелика реорганізація. Зараз ми відмовились від уроку як такого. Тепер заняття проводяться так: урок катехізису зранку, а пізніше - народознавчі студії. Ми вирішили, що ось ці народознавчі студії й забезпечать те,  щоб діти знали і не забували свою культуру. Поряд з цим проходять свята, які допомагають вивчити українську мову. Ми  собі постановили, що кожне свято, пов’язане з діячами культури - особливо Лесею Українкою, Тарасом Григоровичем Шевченком та Іваном Франком, обов’язково проводиться”.

Крім того, батькам радять коли є змога, проводити з дітьми диктанти. Особливо це стосується дітей, які за рік-два повернуться до України, а отже, до українських шкіл, й будуть змушені наздоганяти ровесників. У більшості випадків дітям вдається впоратись з цим, розповідає Мирослава Горобенко. Наприклад, у минулому році в Україну повернулася родина з трьома дітьми. І старшій доньці довелося прийти до української школи після чотирьох років відсутності. Батьки були дуже задоволені, коли на святі першого вересня дівчинка не побоялася і навіть читала зі сцени вірш. З мовної та психологічної точки зору це дуже важливо, підкреслює Мирослава Горобенко:

 

„Батьки мені дякували, тому що ми тут ставимо собі завдання – щоб дитина виходила на сцену і могла говорити. Зняти ось цей бар’єр – це дуже важливо. Дитина звикає слухати свій голос, вчиться інтонувати”.

На подвір’ї школи свято – навколо бавляться молодші школярі у вишиванках. Граючи, вони розмовляють між собою по-італійськи. „Спочатку так і буває, - пояснює пані Мирослава. – Живучі в іноземному оточенні, діти забувають найпростіші слова – „пан”, „ворона”, „калина”. Тим приємніше, коли вони починають чистіше і правильніше розмовляти українською.

 

Школа у місті Пескара в Центральній Італії відкрилася нещодавно за сприяння посольства України та місцевої влади. До цього організатор школи, президент Культурної асоціації „Україна” Марія Перерва їздила до Рима вивчати досвід та навчальний план. Нині до школи записані близько 30 учнів. Крім того, сюди прийшли навіть кілька учнів з суто італійських сімей, які хочуть, що діти опанували досить рідкісні в Італії мови.

 

Недільна школа – це не лише уроки, але й дозвілля. Школи організують спортивні змагання, молитви, екскурсії до музеїв, дельфінарію або поїздки містами країни.

Організатори українських недільних шкіл в Італії намагаються допомогти дітям, які після недільних шкіл хочуть вступити до українського вищого учбового закладу. У них часто виникають труднощі із документами про освіту, каже Марія Перерва:

„В мене є такий план влітку поїхати в Україну. Є ніби така постанова Міністерства культури і освіти, що буде видаватись документ тим, хто закінчить школи за кордоном – в Італії чи то в Іспанії. І хто матиме бажання поступати до вузів в Україні, зможе це зробити. І я б хотіла знати, чи то дійсно так буде й офіційно отримати документи. Щоб до вересня в мене вже все було готове, і я знала, до чого ми будемо йти”.

Крім того, каже президент Культурної асоціації „Україна” Марія Перерва, важливим є фінансування шкіл. Від цього, на її думку, залежатиме успішний розвиток українських недільних шкіл в Італії. Адже нині вчителі працюють здебільшого на добровільних засадах.

Мар’яна Яворська

http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,2479869,00.html

07.04.2007 

ТАМ, ДЕ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ СХІД І ЗАХІД

У німецькому Вісбадені на берегах Рейну цього тижня завершився сьомий фестиваль східноєвропейського кіно GoEast. Головний приз – „Золоту лілію” – отримав російський фільм про кохання „Ейфорія”.

На перший погляд, Вісбаден мало пасує до фестивалю східноєвропейського кіно. Невелике місто в центральній Німеччині відоме як адміністративний центр – столиця федеральної землі Гессен. Провінція.

Але це лише на перший погляд, каже директор фестивалю Крістіне Копф. Ще у 1980-ті роки тут проводили тижні східноєвропейського кіно:

„Вісбаден чудово підходить для такого фестивалю, бо тут є старі зв’язки з Росією, Достоєвський багато програв у місцевому казино, тут є дуже хороша збірка робіт російського митця Олексія Явленського, а восени тут буде проведено форум „Петербурзький діалог”, на який прибудуть Меркель і Путін. Крім того, у Вісбадені велика й динамічна польська діаспора, тому я думаю, що нам тут дуже добре”.

Українці поза конкурсом

Чи то російські зв’язки Вісбадена, чи може щось інше, але саме російська стрічка отримала головний приз – фільм про кохання „Ейфорія”. У дебютній картині режисера Івана Вирипаєва йдеться про втечу пари закоханих через російські степи. Журі особливо сподобалося, як було сказано, „візуальне багатство” фільму.

Українських картин на цьогорічному фестивалю було кілька, але всі вони йшли поза конкурсом, а отже залишилися без нагород. Попередні роки були більш врожайними. У 2005-му головний приз отримала українсько-російська стрічка „Настройщик” Кіри Маратової, а ще раніше, в перший рік фестивалю, був відзначений інший її фільм – „Другорядні люди”.

Фестиваль називається GoEast, у буквальному перекладі з англійської - „Іди на Схід”. Як кажуть організатори, вони прагнуть у першу чергу діалогу між Сходом і Заходом. І їм це вдається, якщо глянути на число відвідувачів. Цього разу їх було 9 тисяч, на тисячу більше ніж торік.

Усі ці люди прийшли дивитися так звані некасові фільми, які не завжди виходять навіть в обмежений прокат у Німеччині.

У центрі уваги сім'я

Загалом за фестивальний тиждень було показано 145 стрічок із 25 країн від Естонії до Казахстану. Чимало з них були прем’єрами. На конкурс відібрали 16 стрічок, створені за останні два роки, каже Крістіне Копф: 

„Звичайно, ми вибираємо фільми не за темами, але все одно якось виникають певні акценти. Цього разу режисери ігрового кіно цікавилися сімейним життям. Є фільми про стосунки батька з сином, конфлікти між матерями й дочками, словом – сім’я і все, що з цим пов’язано”.

Серед інших центральних тем фестивалю – релігія. Віра відіграє дедалі більш важливу роль у житті східноєвропейського суспільства, каже історик кіно Ганс Йоахим Шлегель:

„Фільм – це дзеркало, в якому можна чіткіше побачити те, що відбувається. І на мою думку, в реальному житті зараз настав такий момент, коли після падіння комуністичного режиму з його силовим апаратом, після першого досвіду капіталізму з його гонитвою за матеріальним цінностями, утворилася порожнина, яку треба заповнити. Я би це назвав сумом за  духовністю, сенсом життя й цінностями”. 

Одна з проголошених цілей фестивалю у Вісбадені – підтримка молодих режисерів у Східній Європі. Для цього від моменту заснування фестивалю 2001 року проводиться конкурс між учнями кіноакадемій. Окрім можливості показати себе, це ще й шанс обмінятися думками та досвідом, каже молодий албанський режисер Фатмір Кочі:

„Можливо, це помилка, можливо нам бракує уяви, бо ми думаємо, що в нас була майже однакова історія й ми жили за схожих обставин. Тому ми уникаємо контактів, і я думаю, що це велика помилка. Тут у Вісбадені ми відновлюємо нашу історію, ці фільми відновлюють її”.

За матеріалами кореспондентів

http://www2.dw-world.de/ukrainian/kultur/1.219462.1.html

31.03.2007 

ПРОЕКТ SWІЖЕ: В ЕПІЦЕНТРІ – МОЛОДА КУЛЬТУРА

Українські та шведські поети вирішили провести літературний експеримент, аби створити щось „свіже”. Свій проект вони так і назвали SWІЖЕ, написавши півслова латинкою, другу половину – кирилицею. Експеримент, можна стверджувати, вдався – втілившись у спільний збірник поезії та у музично-поетичні вечори, які пройшли в різних містах України.

Якщо порівнювати Швецію й Україну, то, на перший погляд, більше можна виявити відмінного, аніж спільного: мова, клімат географія, рівень життя. Ну, якщо дуже придивитися, можна вгледіти якісь об’єднуючі моменти, наприклад – кольори державних прапорів – жовтий і блакитний. От і усе?..

З такою тезою аж ніяк не бажають погоджуватися молоді українські та шведські поети, котрі переконані, що почерпують натхнення з тих самих джерел. Україна і Швеція – це дві держави й нації, які органічно доповнюють одна одну. І щоб довести це літератори з двох держав започаткували проект SWІЖЕ.

Хто ж став головним ініціатором проекту? Можливо, молодий харківський поет Сергій Жадан, котрий саме й відкривав поетичні читання? Сергій скромно заперечує:

„Ні-ні, це придумали шведи. Це – ініціатива повністю шведської сторони. Вже вони до нас звернулися й запропонували взяти участь. Звичайно, ми їм щось радили, корегували їхні дії, підказували, в які міста краще поїхати, до кого звернутися на місці, щоб найкраще організувати цей проект”.

Сергій Жадан зізнається, що й сам точно не знає, яким чином він потрапив у цей проект:

„Не знаю. Я був у Швеції минулого року, на поетичному фестивалі. Можливо вони там мене помітили, можливо дізналися про мене, звернувшись до когось в Україні”.

Але, хіба важливо, хто ініціював? Головне, що проект ефективно діє і дійсно несе багато свіжого у культуру двох націй. Взяти, наприклад, виступ молодого, але вже досить відомого поета Давида Вікґрена з північношведського міста Лулео. Його довжелезний вірш м‘яко лягає на психоделічну музику, яку шведська композиторка Лісе-Лотте Нореліус написала спеціально для цих читань і власноручно виконувала під час поетичних вечорів. Разом музична та поетична складова чудово доповнювали одна одну, створюючи пісенний ефект. Хоча окремо текст можна було сприйняти за невпорядкований потік свідомості: „Тонка підошва з каучуку, взяти із собою, роз‘єднати отак, і т.д…. У інтерв’ю для „Німецької хвилі” сам Вікґрен цього практично не заперечує:

„Мені складно дати якесь тлумачення цьому віршу, я не можу щось сказати про його зміст. Дійсно, може скластися враження, що це потік свідомості. Але цей вірш є радше наративним”.

Що ж його підштовхнуло взяти участь в українсько-шведському проекті? Давид Вікґрен розповідає:

„Бажання виникло якось спонтанно. Мені захотілося зустрітися з новими людьми, побувати в нових, досі незнайомих ситуаціях. Адже до цього часу мої знання про Україну були доволі поверховими. І мої очікування справдилися. Ми відвідали багато міст, познайомилися з багатьма цікавими людьми в Україні”.

Не розчарувалася в своїх очікуваннях щодо проекту SWІЖЕ і молода львівська поетеса Галина Крук. Вона зізналась, що їй було дуже цікаво почути свої тексти шведською мовою:

„Вони звучали досить інтонаційно близько. Окрім того, нам із Сергієм Жаданом поталанило, наші переклади на одному з вечорів читала досить відома шведська акторка, яка зробила це значно краще за нас. І складалося таке враження, що наші тексти шведською звучать набагато інтенсивніше”.

На наше прохання Галина розповіла, як проходили українсько-шведські поетичні вечори в різних містах України:

„Всюди було по-різному. Це залежало і від сцени, і від публіки. Наприклад у Києві це була сцена Молодого театру. Там відбулася офіційна презентація всього проекту. Зібралося близько 600 глядачів і атмосфера була досить офіційною. Були представники з посольства, зі Шведського інституту. У Харкові ми виступали на малій сцені театру „Березіль”. Там атмосфера була більш авангардна і переважно студентська публіка. У Дніпроперовську ми виступали на сцені Театру одного актора „Крик”, яка йде амфітеатром. І там вже це дійство сприймалося більш театрально. В Одесі ми виступали в клубі „Вихід” і, відповідно, публіка там була клубна і клубна атмосфера. У Львові публіка була до нас близька. І не лише фізично, відчувалася відкритість глядачів, дружелюбність їхнього сприйняття. Можливо це в мене було таке відчуття, бо це моя рідна публіка”.

А проект SWІЖЕ аж ніяк не завершується, він триває далі. У його програмі – вечори електронної музики, літературні експерименти, фотовиставки, семінари. Все це має внести свій свіжий подих у зближення української та шведської культури.

Любомир Петренко

http://www2.dw-world.de/ukrainian/kultur/1.219025.1.html

31.03.2007 

100 РОКІВ KaDeWe 

Столиця Німеччини Берлін має багато різних туристичних цілей. У ній обов’язково знайдуть щось на власний смак шанувальники живопису, театру чи музики. Але й ті, хто просто залюбки ходить у магазини. Вони, найвірогідніше, проведуть щонайменше цілий день у KaDeWe.

KaDeWe – це скорочена назва найвідомішого універмагу Німеччини – Kaufhaus des Westens, у перекладі – універмаг Заходу.  Цього тижня йому виповнилося 100 років. Як вже витікає з його назви, KaDeWe розташований у західній частині Берліна, де на початку 20 століття був відносно новий квартал з будинками заможних берлінців. Будинки були дорогі й гарні, а от магазинів поруч не було взагалі. Тоді й з’явилася ідея побудувати універсальний магазин на п’ять поверхів, у якому можна було б придбати все: від голки до дорогих шуб.

Так 1907 року постав KaDeWe, а навколо нього розрослася найвідоміша берлінська вулиця дорогих крамниць – Курфюрстендамм.

Під час Другої світової війни на будинок KaDeWe впав літак і споруда практично цілковито вигоріла. Але вже 1950 року універмаг було відбудовано й урочисто відкрито для відвідувачів. Так KaDeWe став навіть символом післявоєнної відбудови й хорошого стилю в Берліні.

„Коли мені було 10, 12 років й ми збиралися поїхати до міста, то це обов’язково означало похід до KaDeWe. Я дуже добре це пригадую”, – розповідає Даґмар Карстензен – корінна мешканка Берліна з яскравим  рудим волоссям:

„Кожен, хто поважав себе, просто повинен був відвідувати KaDeWe. Адже це – щось виняткове!”

Вже незабаром KaDeWe став винятковим не лише для своїх клієнтів, веде далі пані Карстензен. Для багатьох фірм берлінський універмаг, який є, до речі, другим за розміром у Європі після московського ГУМа, є донині однією з найважливіших адрес. Вже понад тридцять років пані Карстензен керує в ньому відділом ексклюзивної косметики:

„Звісно, це – візитівка найвищого ґатунку. якщо хтось з провінції після подорожі до Берліна розповідає, що він побував у KaDeWe, то він розповідає про це, як про справді важливу подію”.

Храм для гурманів

Легендарним у KaDeWe є поверх, де продають харчові продукти. Це – справжній храм для гурманів. Там можна знайти все від простого салату з картоплі до найдорожчих сортів ікри. Загалом KaDeWe пропонує 34 тисячі різних продуктів. Такий колосальний вибір був символом західного добробуту в поділеному Берліні.

Для кухаря Акселя, який народився в східній частині Берліна, відвідати продуктовий відділ KaDeWe було довгою мрією, яку він здійснив одразу після падіння берлінського муру 1989 року: «Пригадую моє перше враження: підіймаюся ескалатором і одразу бачу довжелезний стіл, на якому – 80 сортів різних салатів. Я тоді подумав – і хто це всі ці рецепти придумує?! Я почувався як дитина, яка потрапила до величезної крамниці іграшок. Просто не вірив своїм очам!»

Свої перші західні німецькі марки він витратив на келих справжнього шампанського в KaDeWe, пригадує Аксель. І далі каже, що найбільше його вразив басейн з омарами. До того відвідання KaDeWe  він бачив ці делікатеси лише на фотографіях. Сьогодні  Аксель працює кухарем у ресторані легендарного „Універмагу Заходу” і йому доводиться готувати до тисячі омарів у день. Адже якщо в Берліні хтось має привід щось відсвяткувати, то дуже часто для цього йдуть саме до KaDeWe.

Катері Йохум, Леся Юрченко

http://www2.dw-world.de/ukrainian/kultur/1.219024.1.html

23.03.2007

DE PHAZZ: НАСТАЮТЬ ДНІ НАТЯГНУТОЇ СТРУНИ

Німецький гурт De Phazz добре відомий українським меломанам. Ця формація майже щороку відвідує з концертами Україну. І ось тепер шанувальники цього гурту можуть радіти в передчутті нової музичної насолоди: наприкінці березня De Phazz презентує свій новий альбом „The Days of Twang“.

В новому альбомі „The Days of Twang“, що приблизно можна перекласти як „Дні натягнутої струни“, Композитор Піт Баумґартнер, продюсер гурту De Phazz, повертається до музичних першоджерел сучасної поп- та рок-музики: рок-н-ролу. Альбом ще не встиг вийти у світ, а музичні критики вже назвали нові шістнадцять композицій не інакше, як „задоволенням, що не піддається впливу часу“.

А почалося все десять років тому, коли німецький поет, композитор і продюсер Піт Баумґартнер запросив кількох музикантів і на мало відомому лейблі „Моул” випустив свій дебютний альбом „Detunized Gravity“. Так виник De Phazz – спочатку, як „відкритий проект“. Тоді Піт ще не мав наміру виходити на широку публіку:

„De Phazz виник у студії, як колажний продукт, і спочатку спів відігравав другорядну роль. Головною в проекті була музика. Потім ми побачили, що наші диски непогано продаються. Мене запитали, чи не хочу я дати кілька концертних виступів. Але ж я не сценічний виконавець – якби я грав на сцені один, глядачі, мабуть, вмерли б від нудьги. Тому я запросив взяти участь у гастрольному турне Пет і Карла. Перше турне виявилося дуже успішним. Ми почали отримувати більше й більше запрошень. Сценічні виступи відігравали дедалі важливішу роль”.

Перший альбом музиканти записали під сильним впливом електроніки. Він вийшов досить сухим, продовжив Піт Баумґартнер. Але вже через два роки з появою другого альбому „Godsdog“ - „Пес Бога“ - сухий звук електронного синтезатора відійшов у минуле. В „Godsdog“ панували танцювальні латинські ритми самби, мамбо і боса-нови. А концерти De Phazz відтоді перетворилися на справжні фантасмагоричні шоу – з танцюристами, відеоінсталяціями, духовою секцією. Крім незмінного ядра, яке власне й утворює De Phazz, Піт Баумґартнер постійно запрошує до роботи над кожним наступним альбомом також інших музикантів та виконавців: 

„De Phazz від самого початку був задуманий як концепція, яка інтегрує до гурту велику кількість різних виконавців.  У записі останнього альбому, наприклад, брали учать два французи, музикант з Карибських островів. З ним я познайомився в Берліні”.

2001-го року De Phazz записав альбом „Смерть від шоколаду“.  Баумґартнер фактично звів до купи різні музичні стилі, змішав їх, виплеснувши на слухачів коктейль із млосного лаунжа та зневажливого реггі, солодкого соул і повільної боса-нови.

Солодка музика, солодкий альбом... Але в своїй творчості De Phazz завжди намагалися поєднати терпке відчуття гумору з легким присмаком цинізму. Як розповів Піт Баумґартнер, назва „Смерть від шоколаду“ виникла завдяки найжахливішому десерту. Все відбувалося в одному з готелів у Монровії. Там у дитинстві вокалістка гурту Пет Еплтон, донька німкені й ліберійця, сховалася разом зі своїми батьками від заворушень, які відбувалися в місті. Їм подавали вишуканий обід, а на вулицях столиці Ліберії палали машини, гинули люди. На десерт офіціант приніс величезний шоколадний торт під назвою... „Смерть від шоколаду“.

Творчість De Phazz – це вишуканий експеримент, в якому музичні напрямки другої половини 20-го сторіччя поєднані зі звуковими новаціями нового тисячоліття. Нині їхню музику можна почути всюди: в модних клубах і ресторанах, в магазинах і на дискотеках, в  рекламі і кінофільмах. На запитання, в чому полягає таємниця такого успіху, Піт Баумґартнер лише знизує плечима:

„Можливо в тому, що De Phazz вміщує в себе історію сучасної музики. Кожен знаходить у ній які-небудь знайомі почуття чи прагнення... Я ніколи не був в Америці, але Америка надзвичайно вплинула на німецьке повоєнне покоління, до якого я належу. Це був час американської музики, „Лакі страйк“, поп-культури. В дитинстві  мені кортіло опинитися на Східному узбережжі Каліфорнії, де панував блюз і святковий настрій, де не було жодних турбот і проблем...  Музика De Phazz стала в певній мірі віддзеркаленням цих кліше. Можливо, саме потреба людини в безтурботності в наш складний час робить музику De Phazz такою популярною”.

До власного успіху Піт Баумґартнер ставиться спокійно. В той час, коли інші насолоджуються визнанням і славою, Баумґартнер одразу після запису перестає цікавитися своїми альбомами. Може саме в цьому і полягає секрет успіху De Phazz:

„У мене дуже нездорові взаємовідносини з моїми альбомами: щойно черговий альбом вийшов у світ, я перестаю його слухати. Ця музика стає для мене минулим, тому що я постійно рухаюсь уперед. Мене часто запитують: „чому ти не зробиш ще щось у стилі боса-нова, в тебе ж так класно вийшло“? Але навіщо повторюватися? Нова музика повинна звучати по-новому, а повторення нецікаві”.

Марина Алієва

http://www2.dw-world.de/ukrainian/kultur/1.218074.1.html

23.03.2007 

КНИЖКОВИЙ ЯРМАРОК У ЛЕЙПЦИГУ: ЩОРОКУ НОВІ МАСШТАБИ

Цьогорічний книжковий ярмарок у Лейпцигу відкрив свої ворота для відвідувачів. На ярмарку покажуть свої новинки в світі книги більше двох тисяч учасників з 36–ти країн світу. Цього року ярмарок проходить у супроводі найбільшого в Європі фестивалю читання „Лейпциг читає”.

Програма грандіозного книжкового ярмарку пропонує близько 2 000  заходів за участі 1 500 авторів. Серед гостей ярмарку також  лауреат Нобелівської премії з літератури Ґюнтер Ґрас. 17 років тому не могло бути і думки про те, що Лейпцігський книжковий ярмарок утвердиться поряд з великим ярмарком у Франкфурті. Зазвичай ярмарки відображають економічний стан галузі, яку вони представляють. Книжковий ярмарок в Лейпцигу іде всупереч законам ринку. Після довгого періоду застою показ книжок на початку цього року набув помітно більших масштабів, констатує керівник ярмарку Вольфґанґ Марцін:

На шістдесяти трьох тисячах  квадратних метрів постало понад  2300 учасників з 36 країн світу, так багато ще ніколи не було. Мені випало бути очевидцем останніх трьох років розквіту ярмарку. Кількість відвідувачів зросла з 80-и до 125-и тисяч. 

Ось уже 16 років книжковий ярмарок в Лейпцигу неподільно пов’язаний з читацьким святом „Лейпциг читає”. Програма цьогорічного свята передбачає близько двох тисяч заходів, які будуть спрямовані на велику кількість містечок, де будуть читати  нові книги як ветерани пера так і молоді майстри  німецькомовної літературної сцени. Розповідає Вольфґанґ Марцін:

На ярмарку автор та читач знаходять один одного. Це приблизно відбувається так, ніби голова правління автомобільного концерну особисто рекламував би своє авто. Тут зустрічаються цілком особисто ті, які справді цікавляться книгою. 

Ярмарок має намір подолати кордони ,  і особливо звертає свій погляд  на Центральну та Східну Європу. Гарним прикладом є Словенія, яка представляє в цьому році свій літературний доробок. Обидва призера ярмарку - російський філософ Михаїл Риклін та німецький публіцист Ґерд Кьонен  у своїх нових книжках досліджують стан німецько-російських відносин. Таким чином врученням нагород ярмарок свідомо ставить суспільно–політичні акценти.

Лейпциг на час проведення ярмарку  стає фактично символом книги, каже заступник міського голови з питань культури Ґеорг Ґірадет:

В культурному житті міста книжковий ярмарок є безперечною центральною подією і ми зустрічаємо її з великою радістю.

Завдяки іновативному підходу організаторів щороку до ярмарку вдається залучати все нові і нові категорії читачів. Вже восьмий рік ярмарок приділяє особливу увагу аудіокнизі. За цей час Лейпциг став справжньою „Меккою” для шанувальників цього літературного медіа і видавців, які працюють у цьому сегменті. Звісно, як і минулими роками, у Лейпцигу багато дитячої книжки.  

Сільке Бартлік

http://www2.dw-world.de/ukrainian/kultur/1.218068.1.html

20.03.2007

 

ЛЕГЕНДА МАЙСТРА ПІНЗЕЛЯ

 

2007 рік в Україні проголошено роком Йогана Ґеорґа Пінзеля – видатного митця, скульптора, різьбяра, який працював як з каменем, так і з деревом. Майстер Пензель, як його зазвичай називають, творив у Галичині у XVIII столітті й залишив по собі грандіозну за своєю культурною цінністю мистецьку спадщину.

Ідея присвятити цей рік Майстрові Пінзелю належить товариству інтелектуалів, яке гуртується навколо культурологічного журналу „Ї”. Як розповіла головний редактор видання Ірина Магдиш, все почалося із намірів видати альбом з фотографіями скульптур Пінзеля:

„Самотужки нам було б важко реалізувати цю задумку. І нарешті нам вдалося знайти в Києві достойних партнерів, аби видати альбом. І вже навколо цього альбому розрослася ідея промоції імені Пінзеля. Так ми дійшли до ідеї проголошення „Року Пінзеля”. Так що загалом це можна вважати спільною львівсько-київською ініціативою”.

Історія життя, оповита легендами

Досі невідомо, де народився Мастре Пінзель, де здобував мистецьку освіту, де жив і працював до того, як потрапив до Галичини. Деякі таємниці, пов‘язані з його життям нам допоміг привідкрити академік Борис Возницький, котрого вважають „відкривачем Пінзеля”. Хоча сам він скромно це заперечує:

„Це не зовсім так. Адже і в 30-х роках і навіть на початку минулого століття вже знали ім‘я Пінзеля. Мистецтвознавці вже їздили по об‘єктах, збираючи дані про нього із трьох областей – Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської – там де він працював. Низка польських дослідників вже займалися цією справою. Я ж був таким собі „відкривачем” Пінзеля в радянський час. Тоді все це було нікому не потрібне, все це нищили, палили. Уперше я зустрівся з творами Пінзеля 1961 року. З одного села під Львовом я привіз дві створені ним фігури. З цього часу почалося моє захоплення Пінзелем, я почав скрізь розшукувати його роботи чи, принаймні, залишки від них. Навіть минулого року мені вдалося знайти одну скульптуру, про яку раніше ніхто не знав. Це кам’яна скульптура святого Онуфрія в селі Рукомиш біля Бучача. Тож я не є першим дослідником Пінзеля. Я є тим, хто його трохи розворушив”.

Саме академік Возницький взяв на себе ще 40 років тому справу промоції імені Пінзеля:

„Ми в радянський час, у 70-х роках звезли в музей 2,5 тисяч скульптур. Вони були приречені на загибель, ми ж їх врятували, а потім вже відсортовували, що належало руці Пінзеля, що – комусь іншому. Ми, по-суті вперше його атрибутували й зробили виставку. Спершу у Львові, потім була виставка у Москві, далі – у Празі. Я, до речі дуже сподівався на Прагу, адже деякі наші дослідники пов‘язували Пінзеля з празькою школою, інші – з баварською школою. Тож мене цікавили Баварія і Прага. Але коли я приїхав у Прагу з виставкою, там почалася революція. Я тоді разом зі студентами брав участь у факельних походах. Мені було дуже цікаво. Але час видався таким, що людям було не до нашої виставки”.

Величезною сенсацією було, коли вісім років тому на одному з мистецьких аукціонів у Мюнхені було виявлено невеличкі моделі, котрі  Пінзель створював перед роботою над своїми скульптурами. Для ідентифікації моделей до Мюнхена було запрошено академіка Візницького, і він дійсно підтвердив, що вони належали руці Майстра Пінзеля.

До-речі Борис Возницький вважає дуже слушним, що рік Пінзеля відзначають саме зараз. Адже:

„Приблизно 300 років тому він народився. Окрім того, сто років тому було вперше виявлено документальне підтвердження того, що Пінзель дійсно тут жив і творив, а не був якоюсь міфічною фігурою. Його підпис стоїть на розписці, що він отримав гроші за виконання створення скульптур, які прикрашають львівський собор святого Юра”.

Львів - місто Майстера Пінзеля

Відзначення року Пінзеля включає в себе масу доволі серйозних заходів: організація виставок, проведення наукових конференцій, семінарів, літературних вечорів, випуск друкованих промоційних видань і навіть біґ-бордів з фотографіями робіт Майстра Пінзеля. Реалізувати все задумане, за словами Ірини Магдиш, було б неможливо без підтримки влади:

„Ми звернулися до влади, вона довго не опиралася і погодилася підтримати нашу ініціативу. Це була перша приємна несподіванка. Другою приємною несподіванкою було те, що влада навіть погодилася виділити певну суму грошей на проведення року Пінзеля, і це вже записано в заходах Львівської обласної ради. На жаль, сума надана управлінням культури мінімальна і ще невідомо, наскільки ефективно ці кошти будуть використані”.

А гроші потрібні не лише на проведення промоційних та наукових заходів, а й на проблеми значно прозаїчніші, які теж вимагають свого негайного вирішення. Розповідає Ірина Магдиш:

„Музей Пінзеля зараз перебуває в жахливому стані. Скульптури не підсвічені, протікає дах, музей не має елементарних інформаційних матеріалів про Пінзеля. Необхідна невелика інвестиція. Але щоб це зрушити з місця необхідно провести масу нарад. Поки що закони ринку не працюють, а працюють закони бюрократії. Тому навіть щодо виділених коштів існують сумніви, що вони будуть ефективно використані, що це матиме якийсь результат”.

Начальник відділу зовнішніх зв‘язків Львівської облдержадміністрації Тарас Возняк –  теж великий шанувальник творчості Пінзеля. І він хотів би, аби цим роком не обмежилася справа вшанування його пам‘яті. На переконання пана Возняка, з імені Пінзеля треба створити „бренд” для Львова, як наприклад існує „бренд Моцрта” для Зальцбурґа. Але для чого робити бренд саме з Пінзеля, може краще взяти для цього ім‘я „розкрученішого” львів‘янина, наприклад Захера Мазоха? З таким провокаційним запитанням звернулася  „Німецька хвиля” до пана Возняка:

„Захер Мазох творив головним чином на Заході